Що знає вітер

У мене у вухах відлунювало калатання серця, і я мимохіть відвела погляд від Майкла. Я знала: те, що станеться тут, у цій їдальні, по суті, вже сталося. Моя присутність була не варіантом історії, а її частиною. Це доводили світлини. Свідком цьому був мій дідусь власною персоною. Все, що я скажу й чого не скажу, вже є частиною плетива подій, і я в це вірила.

Але я знала, як загине Майкл Коллінз.

Знала, де це станеться.

Знала, коли.

Я приховувала це від Томаса, а він ніколи про це не питав. Таке знання лише зробило б його життя нестерпним, і я тримала його при собі. Але, зберігаючи таємницю, я почувалася змовницею. Вона гризла мене зсередини, я потерпала від неї у своїх снах. Я не знала, хто буде в цьому винен, і не могла захистити Майкла Коллінза від безликого ворога (вбивцю так і не було названо), зате могла його попередити. Мала попередити.

— Не кажи мені, Енні, — наказав Майкл, здогадавшись про ту внутрішню боротьбу, що відбувається в мені. — Це станеться тоді, коли станеться. Я це знаю. Відчуваю. Чув крики банші[54] у своїх снах. Смерть уже давно ходить за мною назирці. Я волів би не знати, коли ця сучка мене наздожене.

— Ти потрібен Ірландії, — благально промовила я.

— Ірландії були потрібні Джеймс Конноллі й Том Кларк. Були потрібні Шон Мак-Діармада й Деклан Ґаллагер. Ми всі маємо певні ролі й мусимо нести свій тягар. Коли мене не стане, буде хтось інший.

Я змогла хіба що похитати головою. Інші будуть. Але другого Майкла Коллінза не буде ніколи. Такі люди, як Коллінз, як Томас, як мій дідусь, незамінні.

— Це тебе обтяжує, еге ж? Знання про те, чому ти не можеш запобігти? — стиха зауважив він.

Я кивнула, не в змозі стримати сльози. Він, напевно, побачив відчай на моєму обличчі і здогадався, що в мене на язиці крутиться зізнання. Мені страшенно кортіло йому розповісти, полегшити душу. Нараз він підвівся й підійшов до мене, похитавши головою й застережно звівши палець. Притиснув цей палець до моїх губ і нахилився до мене, вдивляючись мені в очі.

— Ані слова, дівчинко, — зацитьнув він мене. — Ані слова. Хай доля складається так, як має скластися. Будь ласка, зроби це для мене. Я не хочу жити, відлічуючи, скільки днів мені зосталося.

Я кивнула, і Майкл випростався, прибравши палець — обережно, наче боячись, що я не притримаю язика. Якусь мить ми вивчали одне одного, мовчки сперечаючись, воюючи силою волі та зводячи стіни, аж поки не видихнули, досягнувши згоди. Я змахнула сльози зі щік, відчувши несподіване полегшення.

— Здається, ти при надії, Енн. Томмі в курсі? — тихо поцікавився Майкл, і з його обличчя зникла бентега. Я позадкувала, неабияк здивувавшись.

— Щ-що? — затинаючись, перепитала я. Я й сама ще не знала цього напевне.

Він широко всміхнувся.

— А-а, я так і думав. Я збережу твою таємницю, якщо ти збережеш мою. Згода?

— Я не знаю, про що ти! — видихнула я, досі силуючись прийти до тями.

— У цьому й суть. Заперечуй. Виправдовуйся. Спростовуй, — змовницьки прошепотів він і підморгнув. — Для мене це завжди спрацьовувало.

Він повернувся й пішов із їдальні, та спершу підхопив ще один шматочок індички й кусень хліба з кошику: кпини явно повернули йому апетит.

— Утім, підозрюю, що Томмі вже знає. Він рідко чогось не помічає. До того ж це в тебе на обличчі написано. На щоках — троянди, в очах — іскорки. Вітаю, дівчинко. Я не зміг би радіти більше, якби воно було моє, — під’юдив він і знову підморгнув.

***

Двадцять другого серпня 1922 року Майкл Коллінз поїде до Корку. Близькі благатимуть його подумати краще, залишитися в Дубліні, та він їх не слухатиме. Він загине від нападу із засідки в маленькій долині, яку називають Беал-на-Блат — «вуста квітів».

Я записала, що буде, всі подробиці, всі гіпотези, які могла згадати у зв’язку з Майкловою загибеллю: 22.08.22; 22.08.22. Ця дата почала пульсувати у мене в голові, стала заголовком жахливої історії, а коли мене поглинала якась історія, я мусила її записати. Це був мій компроміс із Майклом Коллінзом. Я мовчатиму, поки день наближатиметься, як він мене й просив. Триматиму ці слова при собі, гіркі й солонуваті. Та насамкінець я не буду, не зможу мовчати. Коли той день настане, я скажу Томасові. Скажу Джо. Замкну Майкла Коллінза в кімнаті, зв’яжу й приставлю до його голови пістолет, щоб уберегти його від власної долі. Ці сторінки будуть моїм страхуванням, моїм запасним планом. Навіть якщо зі мною щось станеться, вони говоритимуть за мене, і Майклова історія дістане нове закінчення.

Я писала, доки не звело руку через те, що не звикла творити, не маючи під пальцями клавіш. Я вже давно не писала всерйоз від руки. Почерк у мене був страхітливий, але це заняття заспокоювало мене так, як не заспокоїло б ніщо інше.

Записавши все, що могла згадати, я склала аркуші в конверт, запечатала його й засунула в шухляду комода.

***