Що знає вітер

— Томмі, я боровся з британцями, — промовив Майкл. — Убивав, нападав із засідки й обводив круг пальця. Я був міністром маніпуляцій. Але, дідько, на це мені сміливості не стає. Я не хочу боротися зі своїми співвітчизниками. Я досі намагаюсь укладати угоди з дияволом, а тепер у диявола надто багато облич. Там я капітулюю, тут даю обіцянки, стараюся, щоб усе це не розвалилось, а результату не бачу.

— Боротися за Вільну державу означає вбивати за Вільну державу, — із серйозним обличчям промовив Томас. — Хороші люди — і чоловіки, й жінки — є по обидва боки цього конфлікту. Емоцій тут багато. Пристрасті розпалилися. Та насправді ніхто не хоче стріляти у своїх. Тож ми б’ємося, плануємо, окопуємось і сперечаємось, але вбивати одне одного не хочемо.

— Коли ненавидиш тих, у кого стріляєш, убивати збіса легше, — насилу зізнався Майкл. — Але навіть Артур Ґріффіт, затятий прибічник мирного опору, каже, що застосування сили неминуче.

Артур Ґріффіт мав виступити в неділю в ратуші Слайґо разом із іншими політиками, що підтримували Договір. З огляду на те, що сталося під час його виступу, Майкл уже домовився про надходження військ Вільної держави, щоб спокій зберігався і недільні збори відбулися. Тимчасовий уряд прийняв закон, підтриманий королівською санкцією, який вимагав проведення загальних виборів до тридцятого червня. Як прибічники, так і противники Договору відчайдушно намагалися встановити зв’язок із виборцями — або залякати їх.

Нашу розмову урвав Роббі, який застиг під дверима їдальні в брудних чоботях, тримаючи в руках капелюха. Його пальто було забризкане крапельками дощу.

— Доку, здається, в одного з хлопців під час стрілянини у Слайґо влучила шрапнель. Він зробив собі перев’язку й нічого не сказав, але тепер йому стало зле. Я подумав, що ви могли б на нього глянути.

— Приведи його до лікарні, Роббі, — наказав Томас, кинув серветку на стіл і підвівся.

— І скажи хлопцеві, що не зважати на рану, якщо поряд є лікар, — це велика дурість, — буркнув Майкл, стомлено похитавши головою.

— Уже сказав, містере Коллінз, — відповів Роббі. Віддав честь Майклові, кивнув мені й пішов із їдальні слідом за Томасом.

— Я хочу подивитися, доку! — вигукнув Оїн, покинувши Ферґуса та скляні кульки заради зручного глядацького місця в операційній. Томас йому не відмовив, а Ферґус скористався нагодою здійснити обхід.

Ми з Майклом залишилися самі, я підвелася і стала збирати тарілки: мені потрібно було дати якусь роботу голові й рукам. Майкл втомлено зітхнув, але не встав зі свого місця.

— Я вніс хаос у вашу домівку. Знову. Хаос ходить за мною повсюди, — зморено сказав він.

— Ніколи не буде такого дня, щоб тобі не були раді в Ґарва-Ґлібі, — відповіла я. — Приймати тебе тут — честь для нас.

— Дякую, Енні, — прошепотів він. — Я не заслуговую на вашу добру волю. І знаю це. Через мене Томас рідко буває вдома. Через мене він ухиляється від куль і гасить пожежі, яких не влаштовував.

— Томас тебе любить, — відповіла я. — Він вірить у тебе. Ми обоє віримо в тебе.

Я відчула, що він пильно дивиться на мене, й рішучо перехопила його погляд.

— Я рідко помиляюся, дівчинко, та щодо тебе помилявся, — стиха промовив він. — Томмі має нетлінну душу. Нетлінним душам потрібні душі споріднені. Я радий, що він знайшов свою.

Моє серце здригнулось, а в очах забриніли сльози. Я полишила бездумне збирання посуду і взялася за бік, силкуючись не втратити самовладання. У мене в грудях наростало почуття провини. Почуття провини й невпевненості, змішане з жахом і відчаєм. Я щодня розривалася між обов’язком попереджати й бажанням уберегти й щодня намагалася заперечувати те, що знала.

— Я мушу дещо тобі сказати, Майкле. Мені треба, щоб ти мене послухав і повірив мені, якщо не заради себе самого, то заради Томаса, — промовила я. Смаком ці слова нагадували мені попіл, Оїнові рештки на озері, що розійшлися хмаринкою довкола мене. Але Майкл уже захитав головою, відмовляючи мені, неначе знав, куди заведуть такі слова.

— Чи знаєш ти, що того дня, як я народився, — заговорив він, — моя мати працювала аж до моменту мого народження? Моя сестра Мері бачила, що їй боляче, що відбувається щось, та моя мати жодного разу не пожалілася й не відпочила. Була певна робота, яку вона мусила виконати. І мати не припиняла ворушитися.

Увесь цей час він не зводив очей із мого обличчя.

— Я був у неї восьмим, наймолодшим, і вона народила мене вночі, сама-самісінька. Сестра казала мені, що вона підвелася й взялася до роботи майже відразу, не згаявши жодної миті. Отак мати працювала до самої смерті. Вона була нестримною силою. Любила свою країну. Любила свою родину.

Майкл глибоко вдихнув. Відчувалося, що йому досі було боляче про неї говорити. Я його розуміла. Сама не могла згадувати про дідуся без болю.

— Вона померла, коли мені було шістнадцять, і я дуже журився за нею. А що ж тепер? Тепер я радий, що її немає серед нас. Не хотів би, щоб вона тривожилася за мене. Не хотів би, щоб їй довелось думати, на чий бік пристати, і не хотів би, щоб вона мене пережила.