Що знає вітер

Збори минули без інцидентів. Ми запізнилися й не почули перших промов, але заворожено послухали Артура Ґріффіта, який виступав без нотаток, тримаючи руки на ціпку. Він не був полум’яним оратором і не мав зичного голосу. Він був виважений, відданий ідеї й закликав людей голосувати за Договір і кандидатів, які його підтримують, не тому що Договір є ідеальним виходом чи розв’язує всі проблеми Ірландії, а тому що він обіцяв найкращий шлях уперед.

Його зворушливо привітали, а коли він закінчив, аплодували стоячи. Поки слухачі ревли й тупали ногами, ми з Роббі звільнили свої місця й нишком вибралися зі зборів поперед натовпу, квапливо спустившись широкими сходами з поруччям із кутого заліза. Будівля була красива завдяки полив’яним куполам і різьбленому піщанику, і я була б не проти придивитися до неї краще, та Роббі нервував і дуже хотів якнайшвидше покинути її, і, не гайнуючи часу, провів мене до нашого воза. Він не розслаблявся доти, аж доки ми годину по тому не доїхали до Ґарва-Ґліба.

Він зупинився перед будинком, щоб мені не довелося йти від сараю, й подякував за те, що я склала йому компанію в цій пообідній поїздці.

— Я трохи побуду на задвір’ї, — повідомив він. — Пообіцяв татові погодувати тварин перед месою. Я цього не зробив уранці, тож він бурчатиме, як дізнається, що я натомість поїхав до міста. Сподіваюся, він так і не здогадається.

Я вискочила з возу й помахала йому рукою на прощання.

У будинку було тихо. Я пройшла передпокій і зайшла до своєї кімнати. Я спала в Томасовому ліжку, та його шафа була замала на нас обох. Мені доводилося зберігати речі в кімнаті на першому поверсі й іти туди, коли хотілося писати чи побути на самоті. Рано чи пізно, особливо зважаючи на майбутнє народження дитини, нам доведеться перекроїти житлові умови. У Ґарва-Ґлібі було пів десятка порожніх кімнат, удосталь простору, щоб облаштувати особистий простір для сімейної пари й дитячу кімнату, залишивши Оїна поряд.

Я зняла капелюшок і пальто й повісила їх у шафі, а тоді підійшла до свого комода, щоб узяти светр. Його шухляди були висунуті. Із них вивалювався одяг, неначе хтось перерив кожну шухляду в пошуках чогось і не подбав про те, щоб замести сліди. Вузька верхня шухляда, у якій я зберігала прикраси та нечисленні дрібнички, що їх надбала за десять місяців перебування в Ґарва-Ґлібі, була взагалі перевернута догори дриґом. Я підібрала її, не стривожена, але розгублена, і почала відновлювати порядок у шухлядах.

— Оїне! — гукнула я. Звичайно, він уже прокинувся. Вони з Бріджид десь у будинку. Він почувався недостатньо добре, щоб перебувати надворі, і, вочевидь, шукав чогось у моїх шухлядах. Тільки він міг залишити по собі такий безлад.

Я закінчила прибирати речі й перелічувала прикраси та грамофонні платівки з невеличкого стосика, намагаючись збагнути, чого він шукав. Почула тихі кроки за дверима й гукнула ще раз, не підводячи погляду.

— Оїне! Ти перебирав мої шухляди?

— То був не Оїн, — дивним голосом промовила з дверей Бріджид. Вона з враженим обличчям і несамовитим поглядом притискала до грудей стос паперу.

— Бріджид?

— Хто ти? — простогнала вона. — Чому чиниш так із нами?

— Що я таке вчинила, Бріджид? — спитала я. У вухах у мене застугоніла кров. Я ступила один крок до Бріджид, а вона хутко ступила крок назад. Її обійшов Ліам із рушницею в руках, наставленою мені в груди. Його погляд не виражав нічого, а обличчя було похмуре.

— Бріджид, — стала благати я, не відриваючи погляду від зброї. — Що сталося?

— Ліам казав мені. З першого дня. Він казав мені, що ти не наша Енн, але я не хотіла йому вірити.

— Не розумію, — прошепотіла я, обхопивши себе руками за талію. «О господи, що діється?»

— Оїн чогось шукав. Я застукала його у твоїй кімнаті. Насварила й почала складати все назад у шухляди. Конверт лежав на підлозі, — швидко пояснила Бріджид захриплим голосом.

— І ти його відкрила?

Вона кивнула.

— Відкрила. І прочитала. Я знаю, що ти плануєш. Ти обвела круг пальця Томаса. Обвела круг пальця Майкла Коллінза. Але не обвела круг пальця Ліама. Він нас попереджав! Подумати лише! Томас тобі довірився. Одружився з тобою. А ти плануєш убивство Майкла Коллінза. Тут усе розписано, — вона витягнула сторінки перед собою. Руки в неї так трусилися, що папір затанцював.

— Ні. Ти неправильно зрозуміла, — тихо сказала я, зберігаючи спокій у голосі й погляді. — Я лише хотіла його попередити.

— Звідки ти все це знаєш?! — верескнула вона і знову потрусила паперами. — Ти співпрацювала з «брунатними». Це єдине логічне пояснення.

— Бріджид! Де Оїн? — прошепотіла я, навіть не думаючи оборонятися чи нагадувати їй, що допів і «чорно-брунатних» уже нема. Вона зробила найгірший висновок із можливих, і я не знала, чи допоможу собі якимись словами.

— Я тобі не скажу! Ти ж йому не мати, так?

Я з витягнутою рукою підступила на крок до неї, благаючи заспокоїтись.

— Я хочу, щоб ти пішла, — оголосила Бріджид, підвищивши голос. — Мені треба, щоб ти пішла. Вийшла із цього будинку й більше не повернулась. Я покажу це Томасові. Він знатиме, що робити. Але ти повинна піти.