Що знає вітер

Він показав на автостоянку, якої не існувало, коли Томас жив у Ґарва-Ґлібі. Коли Оїн жив у Ґарва-Ґлібі. Коли я жила в Ґарва-Ґлібі.

— Ні, — заридала я. — О ні.

— Тут були ґардаї. Вони прочесали озеро за допомогою обладнання. Навіть водолазів запускали, — сказав він і захитав головою. — Що сталося?

— Вибачте, — відповіла я. — Я справді не знаю, що сталося. Справді.

— Може, мені комусь зателефонувати, мем? Звідки ви, в біса, взялися? — стиха промовив він, намагаючись обережно завести мене до своєї хатинки, до тепла, до дзвінка, який йому не терпілося зробити. Я хотіла, щоб він пішов. Але Джим Доннеллі міцно обіймав мене за плечі й відводив від озера. Мені треба було повернутися до води, шубовснути під поверхню й повернутися до минувшини, до місця, яке я покинула, до життя, яке втратила.

Втратила. Зникла. Раз — і нема. Один вдих, одне занурення — і я померла й народилася знову. Ліам спробував мене вбити. Це він і вчинив. Він забрав у мене життя. Забрав кохання. Забрав родину.

— Що з тобою сталося, дівчинко?

Я, надто згорьована, щоб говорити, хіба що похитала головою. Я вже переживала все це. А цього разу мені не могли допомогти Томас і Оїн.