Що знає вітер

26 квітня 1922 року

Енн нема. Вже десять днів як нема. Я повернувся до Ґарва-Ґліба ввечері в неділю, шістнадцятого. У моїй оселі царював хаос. Меґґі тримала в обіймах Оїна, охопленого лихоманкою й недужого. Через плач кожен вдих давався йому нелегко. Меґґі була така згорьована, що ледве могла на мене поглянути, та вона пробурмотіла одне слово — «озеро», — і я гайнув за двері й побіг між деревами на берег, де Роббі й Патрік прочісували узбережжя в пошуках тіла Енн. Роббі, силкуючись пояснити непоясненне, розповідав, що сталося за день, і ридав.

Ліам спробував заштовхати Енн під дулом рушниці в човен на озері, а Роббі вистрелив у нього. Коли Роббі вбіг у воду, щоб відтягнути від неї Ліама, Енн уже зникла.

Роббі сказав, що годину обшукував воду. Знайшов лише її взуття. Він гадає, що Енн втопилася, та я знаю, що сталося. Вона зникла, проте не загинула. Намагаюся втішитися цим.

Роббі затягнув Ліама назад до хати, а там Бріджид постаралася його доглянути. У Ліама було кульове поранення у плечі, і він утратив багато крові. Але житиме.

Я хочу його вбити.

Я вийняв кулю, промив і зашив рану. Коли він закричав від болю, я показав йому морфій і не дав.

«Томасе, будь ласка, — застогнав він. — Я скажу тобі все. Геть усе. Будь ласка».

«І як ти полегшиш мій біль, Ліаме? Енн зникла, — процідив я крізь зуби. — Я дозволяю тобі жити. Але твого болю полегшувати не стану».

«То була не Енні. Вона не була Енні. Присягаюся, Томмі. Я намагався тобі допомогти», — простогнав він.

Бріджид стверджує, що знайшла в шухляді Енн «план», список дат і обставин, що описують у загальних рисах убивство Майкла Коллінза. Що сталося з тими сторінками, Бріджид не знає. Вона сказала, що їх забрав Ліам, а він сказав, що, напевно, загубив їх в озері. Вони обоє впевнені, що моя Енн була самозванкою. Вони мають рацію. І водночас жахливо помиляються. Мені хочеться обома руками схопити Ліама за шию й оглушливо завити йому у вуха.

«Вона була схожа на Енні. Проте не була Енні», — твердо заявив він, хитаючи головою.

Раптом я усвідомив дещо жахливе.

«Звідки ти це знаєш, Ліаме? — прошепотів я, майже боячись це спитати, та все ж сповнений запаморочливої впевненості в тому, що нарешті дізнаюся правду. — Чому ти так певен?»

«Тому що Енні мертва. Вже шість років як мертва, — зізнався він. Шкіра в нього була волога, а очі виражали благання. Я почув, як наближається Бріджид, човгаючи до кімнати, у якій я облаштував лікарню, і підвівся, грюкнув дверима й замкнув їх. Я не міг мати справу з Бріджид. Поки що не міг.

„Звідки ти знаєш?“ — спитав я.

„Я був там, Томасе. Бачив, як вона померла. Вона була мертва. Енн була мертва“.

„Де? Коли?“ — закричав я так гучно, що мій голос відлунив у моєму просякнутому смутком мозку.

„У головпоштамті. Під час великоднього тижня. Доку, прошу, дай мені щось. Від болю я не можу нормально думати. Я тобі скажу. Та ти мусиш мені допомогти“.

Я мовчки, неакуратно вгородив йому в ногу шприц і впорснув морфій, а тоді витягнув шприца й відкинув геть, тимчасом як Ліам безвільно опустився на ліжко, на якому перебував. Йому так полегшало, що він тихо засміявся.

Я не сміявся. „Говори!“ — проревів я, і його сміх обернувся на гіркоту.

„Гаразд, Томмі. Я тобі скажу. Скажу“. — Він важко видихнув: його біль відступав, а розум полинув деінде. Кудись далеко. Я бачив це в його очах, у тому, як його голос перейшов у ритм оповідача, коли він почав ділитись історією, яку, напевно, подумки пережив уже тисячу разів.

„Тієї останньої ночі… в головпоштамті ми всі намагалися бути безтурботними. Намагалися поводитися так, ніби нам було байдуже, що на нас от-от обвалиться дах. Полум’я охопило всі входи, крім того, що був на Генрі-стріт, а йти вздовж Генрі-стріт — все одно, що, трясця, бігти смугою перешкод. Чоловіки бігали зі зброєю, стріляли на звуки й водночас один одному в спину. Я був останній. Деклан уже пішов уперед разом із О’Регіллі. Вони хотіли спробувати розчистити Мур-стріт для всіх інших, але відразу надійшла звістка, що їх усіх перестріляли. Мій менший брат, хай йому біс, завжди рвався геройствувати“.

Я відчув, як у мені здіймається спогад, густий і гарячий, як дим, що наповнював мені легені, коли я пішов тієї далекої суботи на Мур-стріт, шукаючи друзів. Двадцять дев’яте квітня 1916 року було найгіршим днем мого життя. До сьогодні. Сьогодні було гірше.

„Конноллі сказав мені простежити за тим, щоб усі вийшли з головпоштамту, перш ніж я евакуююся, — вів далі Ліам. Його голос сповільнився від морфію. — То була моя робота. Я мав дивитися, як бійці один за одним рятуються втечею, ухиляючись від куль і перечіпаючись через тіла. Тоді я й почув її. Раптом вона опинилася там, у головпоштамті, й пішла крізь дим. Вона мене налякала, Томасе. Я був напівсліпий і такий утомлений, що й рідну матір застрелив би, якби вона підійшла до мене ззаду“.

Я зачекав, поки він скаже її ім’я, та коли він це зробив, відсахнувся.

„Це була Енні. Не знаю, як вона повернулася до пошти. Там було пекло“.

„Що ти зробив?“ — прохрипів я.

„Я її застрелив. Я не хотів. Просто зреагував. Вистрілив у неї кілька разів. Став біля неї на коліна, а в неї були розплющені очі. Вона пильно дивилася на мене, і я вимовив її ім’я. Та вона була мертва. Тоді я вистрелив у неї знову, Томасе. Просто щоб упевнитися, що вона реальна“.

Я не міг на нього дивитися. Боявся, що зроблю з ним те, що він зробив із Деклановою Енн. Із матір’ю Оїна. З моїм другом. Я згадав безумство тієї ночі. Виснаження. Напруження. І зрозумів, як це сталося. Тоді я зрозумів би. Тоді я простив би йому. Та він шість років мені брехав і спробував покрити свої гріхи новим убивством.

„Я забрав її шаль — вона тримала її в руках: у головпоштамті було надто спекотно для тієї шалі. На ній не було ні краплинки крові“. Це його явно досі вражало. Я скривився, уявляючи, скільки крові мало натекти під її продірявленим кулями тілом.

„А її перстень?“ Тепер мені все було цілком зрозуміло.

„Я зняв його в неї з пальця. Не хотів, щоб хтось знав, що то вона. Я знав, що її тіло згорить, якщо я його залишу в головпоштамті, і ніхто ніколи не дізнається, що я накоїв“.

„Окрім тебе. Ти знав“.

Ліам кивнув, але його лице було порожнє, наче він так довго мучився гострим почуттям провини, що від нього зосталася сама порожня оболонка.

„Тоді я вийшов. Із шаллю Енн у руках і її перснем у кишені дійшов до Генрі-плейс. Відчував, як повз мене зі свистом летіли кулі. Я хотів померти. Та не помер. Каванаг затягнув мене в будинок на Мур-стріт, і решту ночі я проривався від будинку до будинку в напрямку Секвілл-лейн разом із кількома іншими. Шаль я покинув у купі уламків, а перстень лишився в мене. Відтоді я завжди носив його в кишені. Чому, не знаю“.

„Завжди?“ — з недовірою перепитав я. Як таке можливо? Коли я востаннє бачив Енн, перстень був на ній. Моя Енн. Моя Енн. У мене підкосилися ноги, і я ледве втримався на ногах.

„Ти, напевно, помітив, що такий самий перстень був на Енн“, — застогнав я й затулив обличчя руками».

«Ті гади англійці про все подбали, еге ж? Бісові шпигуни. От лише на мене вони не розраховували. Я від початку знав, що то не вона. Казав тобі, доку. Та ти й слухати не хотів, пам’ятаєш?»

Я різко підвівся, від поспіху перекинувши стілець, і відійшов від Ліама, щоб не придушити його, доки з його обличчя не зникне вираз праведного гніву.

Енн розповідала мені, що дід — Оїн — віддав їй перстень разом із моїм щоденником і кількома знімками. То були часточки життя, яке він хотів, щоб вона повернула. Ох, Оїне, безцінний мій хлопчику, сердешна моя малече. Йому доведеться дуже довго чекати на нову зустріч із нею.

«Де її перстень зараз?» — знесилено спитав я.

Ліам витягнув його з кишені й простягнув мені; від того, що він здихався персня, йому явно полегшало. Я взяв з його рук перстень, із подивом силкуючись усвідомити, що колись віддам його Оїнові. Врешті-решт Оїн віддасть його Енн, своїй онуці, а вона, ніколи не знімаючи його з пальця, опиниться в Ірландії.

Та цей розділ уже було прочитано, а моя роль у плині хвиль майбутнього й минулого вже добігла кінця. Моя Енн перетнула озеро й повернулася додому.

«Чому ти вистрілив у Енн торік у червні, як возив зброю на озері й побачив її? Я не можу цього збагнути», — поцікавився я, шукаючи останній шматочок головоломки.

«Я думав, що її не існує насправді, — пробурмотів Ліам. — Я бачу її всюди, куди йду. Вбиваю Енн знов і знов, а вона знов і знов повертається».

О господи. Якби ж то вона повернулась. Якби ж то.

Наступного ранку я наказав Ліамові піти геть з мого будинку. І більше ніколи сюди не повертатися. Пообіцяв йому, що інакше вб’ю його сам. Запропонував Бріджид піти з ним. Вона залишилась, але ми обоє знаємо, що вона шкодує, що не пішла. Я не можу змусити себе простити її. Поки що не можу.

Я ще не знаю, як житиму далі. Мені боляче дихати. Боляче розмовляти. Ходити взагалі нестерпно. Я нічим не можу втішитися. Не можу втішити Оїна, який геть цього не розуміє. Він увесь час питає мене, де його мама, а я гадки не маю, що йому сказати. О’Тули наполягають на тому, щоб замовити для неї службу, хай навіть тіла й немає. Отець Дарбі сказав, що це допоможе мені рухатися далі по життю. Та я ніколи не піду далі.

Т. С.