Що знає вітер

— У вас із Оїном був неймовірний зв’язок, — стиха мовив Гарві. — Він дуже тебе любив. Дуже тобою пишався. Коли він повідомив мені, що в нього рак, я зрозумів, що ти будеш убита горем. Але ти мене лякаєш, Енн. Ти не просто вбита горем. Ти… ти… — Він спробував відшукати відповідне слово.

— Ти загублена, — підказала Барбара.

— Ні, не загублена, — заперечив Гарві. — Ти пропала.

Наші погляди зустрілись, і він потягнувся до моєї руки.

— Де ти, Енн? — наполегливо спитав Гарві. — Твій дух кудись повіявся. Ти здаєшся геть порожньою.

Я не просто тужила за дідусем. Я тужила за маленьким хлопчиком, яким він був. За матір’ю, якою йому була. За своїм чоловіком. За своїм життям. Я не була порожня — я потопала. Досі залишалася в озері.

— Гарві, їй просто потрібен час. Дай їй час, — запротестувала Барбара.

— Так, — кивнула я на знак згоди. — Мені просто потрібен час.

Мені був потрібен час, бо він забрав би мене назад, украв би мене. Час був єдиним, чого я хотіла, і єдиним, чого ніхто не міг мені дати.

***

— Ви, бува, не рідня О’Тулам? — запитала я молодого доглядача, коли Гарві та його супровід поїхали геть. Доглядачеві, як на мене, було щонайбільше двадцять п’ять, і щось у нахилі його голови та в тому, як він тримав плечі, підказувало мені, що він із їхнього роду. Відрекомендувався він як Кевін Шерідан, але це ім’я йому не пасувало.

— Рідня, мем. Моїм прадідом був Роберт О’Тул. Він багато років працював тут доглядачем. Коли він помер, про це місце дбали моя мати — його онука — й мій батько. Тепер моя черга… звісно, доти, доки я буду вам тут потрібен.

Його обличчям пробігла тінь, і я зрозуміла, що несподівана зацікавленість маєтком бентежить чоловіка.

— Роббі? — спитала я.

— Так. Його всі звали Роббі. Моя мати каже, що я схожий на нього. Не впевнений, що це комплімент. Він був не бозна-який красень — мав усього одне око, — зате рідні його любили.

Він намагався кепкувати із самого себе, викликати в мене сміх своїм непримітним родоводом, але я змогла хіба що вражено глипати на нього, роззявивши рота. Він справді був схожий на Роббі. Та Роббі вже не стало. Їх усіх не стало.

Кевін, напевно, помітив, що я близька до зриву, й залишив мене саму, щоб я поблукала довкола, пообіцявши, що буде в маєтку, якщо знадобиться мені, і повідомивши бадьорим тоном екскурсовода, що в Ґарва-Ґлібі багато разів зупинявся сам Майкл Коллінз.

Я вешталася майже годину, безшумно проходячи кімнатами в пошуках своєї родини, свого життя, та знаходила лиш окремі часточки і фрагменти, відлуння й осколки часу, що існував лише в моїй пам’яті. Усюди мене тривожила порожнеча та якесь передчуття. Чільне місце в кожній кімнаті належало новим величезним двоспальним ліжкам, заваленим подушками й ковдрами, що пасували до оновлених штор. Повсюди залишались один-два оригінальних предмети меблів, що забезпечували кімнатам трохи ностальгійну атмосферу: Томасів письмовий стіл і комод, Оїнів коник-гойдалка й висока полиця з його «антикварними» іграшками, а також туалетний столик Бріджид і її вікторіанське крісло з новою оббивкою зі схожої тканини у квіточку. У моїй колишній кімнаті досі стояли мій грамофон і величезна шафа. Я відчинила її дверцята і втупилася в порожнечу всередині, згадуючи день, коли Томас приїхав із «Лайонсу» з усім тим, чого я, на його думку, потребувала. Того вечора я зрозуміла, що вскочила в халепу, ризикуючи закохатися.

Дубовий паркет і шафки на кухні залишилися, та були заново оброблені й виблискували. Зосталися величні сходи й дубові перила, теплі й надійні від старості й використання. Усі плінтуси й ліпнину було збережено, стіни — пофарбовано, а стільниці й побутову техніку — замінено на сучасні. Там пахло лимонами й поліроллю для меблів. Я глибоко вдихнула, намагаючись відшукати Томаса, виманити його зі стін і дерева, але не знайшла його. Не відчула його. Із дрожем у ногах я перейшла до бібліотеки, до стелажів, заставлених книжками, яких він уже не читатиме, й зупинилася біля дверей. На стіні, де колись вибивав годину за годиною дзиґар із маятником, висіла картина в ошатній овальній рамці.

— Міс Ґаллагер! — покликав Роббі з передпокою. Не Роббі. Кевін. То був Кевін. Я спробувала йому відповісти, сказати, де я, та мій голос затремтів і урвався. Я відчайдушно потерла очі, намагаючись повернути самовладання, та не змогла. Коли Кевін знайшов мене в бібліотеці, я безпорадно показала на картину.

— Гм… ну, це портрет Пані озера, — пояснив він, намагаючись не дивитися на мене й не звертати уваги на мої сльози. — Вона тут добре відома. Мабуть, наскільки може бути добре відомим привид вісімдесятирічної давності. За переказом, вона прожила в Ґарва-Ґлібі зовсім недовго. Вона втопилася в Лох-Ґіллі. Її чоловік був згорьований і роками її малював. Це єдина картина, яку він залишив собі. Гарна, еге ж? Вродлива була жінка.

Схожості між нами він не помітив — ще один доказ на користь того, що люди не дуже спостережливі. А може, тепер я була не надто вродлива.

— Вона так і не повернулася? — прохлипала я. Мій голос перетворився на дитячий плач. Джим Доннеллі сказав те саме.