Що знає вітер

— Я залишуся тут, Барбаро, — тихо відповіла я. Говорити було боляче. Це мучило мою побиту душу.

— Що? — видихнула вона посеред своєї тиради. — Чому?

— В Ірландії я почуваюсь як удома.

— Справді? Але ж… ти — громадянка Америки. Ти не можеш просто там жити. А як же твоя кар’єра?

— Писати я можу де завгодно, — відказала я й скривилася. Те саме я казала Томасові. — Подам документи на подвійне громадянство. Тут народився мій дідусь. І моя мати теж. Дістати громадянство має бути не надто складно.

Я вимовила це так, наче справді так думала, попри те що мені все здавалося складним. Складно було кліпати. Говорити. Триматися на ногах.

— А… а як же твоя квартира тут? Твої речі? Оселя твого дідуся?

— Барбаро, найкраще у грошах — те, що вони полегшують дуже багато всього. Я можу найняти людину, яка владнала б усе це за мене, — заспокійливим тоном сказала я, вже жадаючи закінчити розмову.

— Що ж… Принаймні у тебе там є нерухомість. Вона придатна для проживання? Може, тобі й не треба купувати будинок.

— Яка ще нерухомість? — стомлено промовила я. Я любила Барбару, але дуже втомилася. Страшенно втомилася.

— Гарві згадував, що твій дід володів там нерухомістю. Я просто вирішила, що ти в курсі. Хіба ти не розмовляла з Гарві?

Гарві Коен був одружений із Барбарою й за збігом обставин був Оїновим юристом із нерухомості. Усе це трішки попахувало інцестом, але водночас було зручно і просто, а Гарві з Барбарою були найкращі у своїй справі. Логічно було залагоджувати всі справи в межах нашого кола.

— Барбаро, ти знаєш, що я з ним не розмовляла.

Перед від’їздом я не розмовляла ні з ким. Я відсунула все, розіславши електронні листи, залишивши повідомлення й ухилившись від усіх і вся. Моє серцебиття прискорилося, глухо гупаючи й гніваючись на те, що я спонукаю його до руху тоді, коли йому так боляче.

— Гарві поруч? Якщо є якийсь будинок, я хочу про нього знати.

— Зараз передам йому слухавку, — сказала Барбара. Вона замовкла на мить, і я здогадалася, що вона йде своєю оселею. Наступного разу вона заговорила лагідно: — Що з тобою, мала? Де ти пропадала?

— Мабуть, загубилася в Ірландії, — пробурмотіла я.

— Що ж, — гмикнула вона. — Як знову надумаєш загубитися, сповісти про це Коенів, гаразд?

Перш ніж передати слухавку Гарві, вона знову стала такою саркастичною, як була завжди.

***

Два дні по тому Гарві й Барбара прилетіли до Ірландії. Гарві привіз усі особисті папери Оїна, наші родинні записи й документи: свідоцтва про народження, документи про набуття громадянства та з медичних питань, акти, заповіти й фінансову звітність. Він навіть привіз коробку з листами без адреси з шухляди в письмовому столі Оїна, заявивши, буцімто Оїн наполягав, що вони мають бути в мене. Дідусь призначив мене виконувачкою сімейної довірчої власності — власності, про яку я не знала нічого та єдиним бенефіціаром якої виявилася. До цієї власності належали Ґарва-Ґліб і нерухомість довкола нього. Томас був дуже заможною людиною, залишив великі статки Оїнові, а Оїн залишив їх мені. Я віддала б усе це, аби лиш прожити ще один день з кимось із них.

Тепер Ґарва-Ґліб належав мені, і я жадала повернутися до нього, хоч і здригалася від думки про те, що житиму там сама.

— Я зателефонував усім, кому треба, — сказав Гарві, поглянув на наручний годинник і придивився до списку, що тримав. — Опівдні у нас зустріч із доглядачем. Можеш прогулятися маєтком. Він величезний, Енн. Я ніколи не розумів Оїнової прихильності до нього. Заробити на ньому не можна, а сам Оїн ніколи туди не їздив. Ба більше, він узагалі не хотів про нього говорити. Ніколи. Та продавати його не хотів. Однак… він нічого не казав про те, можна чи не можна зробити це тобі. Я запланував для нас зустріч із оцінювачем і ріелтором, просто щоб ти розуміла, яких грошей він вартий. Так у тебе буде ширший вибір.

— Мені треба поїхати самій, — прошепотіла я. Казати йому, що не продам будинку за жодних обставин, я не стала.

— Чому? — видихнув він.

— Тому що.

Гарві зітхнув, а Барбара закусила губу. Вони тривожилися за мене. Та я просто не могла пройти Ґарва-Ґлібом, прислухаючись, чи нема поруч Оїна, шукаючи Томаса й бачачи лише роки, що простягалися між нами. Я не могла повернутися до Ґарва-Ґліба зі свідками. Якщо Барбара й Гарві тривожилися за мене тепер, то тоді, коли вони побачать, як я ридаю в коридорах своєї оселі, буде у сто разів гірше.

— Ну то зустріньтеся з ріелтором і оцінювачем. Як закінчите, я погляну на будинок. Сама, — запропонувала я.

— Та що це за будинок такий? — простогнав Гарві. — Оїн поводився достоту так само.

Я не відповіла. Не могла відповісти. Гарві ж зітхнув, провів пальцями крізь пишне сиве волосся й оглянув малолюдну їдальню готелю «Ґрейт-Сазерн».

— Дідько, я почуваюся пасажиром «Титаніка», — пробурчав він.

Я здивувала і саму себе, і їх, кволо всміхнувшись.