Що знає вітер

Розділ 25 Самотність кохання

Від гори пада тінь,

Місяць серпиком тане;

Що за спогад для нас

Попід терням постане?

На душі — туга й жах,

А на серці тумани.

В. Б. Єйтс

Дейрдре з великою парусиновою торбою через плече нервово трималася за її ремінець: вочевидь, жінка стояла в мене на порозі всупереч своїй волі. Мейв, дивлячись крізь товсті окуляри й не кліпаючи, явно почувалася цілком комфортно.

— Кевін каже, що ви весь час називаєте його Роббі, — сказала вона без жодної передмови.

Дейрдре прокашлялась і простягнула руку.

— Привіт, Енн. Я Дейрдре Фаллон із бібліотеки, пам’ятаєте? А з Мейв ви теж зустрічалися. Ми подумали, що офіційно привітаємо вас із прибуттям до Дромагайра, позаяк ви вирішили тут залишитися. Я тоді не зрозуміла, що ви письменниця Енн Ґаллагер! Я подбала про те, щоб у нашій бібліотеці були всі ваші книжки. На них вишикувалася черга. Тут усі страшенно раді, що ви живете в нашому маленькому селі. — У кожному реченні її короткої промови бринів непідробний ентузіазм, та я відчувала, що вона нервує.

Я потиснула їй руку й провела обох жінок усередину до будинку.

— Заходьте, будь ласка.

— Я завжди обожнювала цей маєток, — радісно видихнула Дейрдре, оглядаючи широкі сходи й величезну люстру, що висіла над нашими головами. — Щороку на Святвечір доглядачі відкривають будинок для містян. Тут танцюють, розповідають історії, а до дітей завжди приходить Різдвяний Дід. Тут я вперше поцілувалася під омелою.

— Я хотіла б випити чаю в бібліотеці, — висловила бажання Мейв і, не чекаючи на запрошення, попрямувала через передпокій до великих засклених дверей, які відділяли бібліотеку від холу.

— М-Мейв, — затнулася Дейрдре, шокована безпардонністю старенької.

— Дейрдре, я не маю часу на тонкощі етикету, — різко відказала їй Мейв. — Я щомиті можу померти. А я не хочу померти, не діставши омріяного.

— Усе гаразд, Дейрдре, — проказала я. — Мейв добре знає Ґарва-Ґліб. Якщо їй так кортить почаювати в бібліотеці, ми охоче приєднаємося до неї. Будь ласка, влаштовуйтеся зручно, а я подам чай.

У мене вже грівся чайник: я весь день пила м’ятний чай, щоб спекатися нудоти, яка тепер мене майже не покидала. Лікар зі Слайґо казав, що у другому триместрі вона має ослабнути, та в мене вже минув двадцятий тиждень, а вона геть не відступила. Я подумала, що мій стан зумовлений, передусім, тим, що я нервую.

Джемма показала мені, де стоїть сервіз (я була певна, що ніколи ним не скористаюся), і тепер я оформила тацю з таким завзяттям, якого не відчувала вже два місяці. Приєднавшись до Дейрдре та Мейв у бібліотеці, я очікувала, що вони сидітимуть на стільцях, які скупчилися довкола низенького кавового столика. Замість цього вони стояли під портретом, позакидавши голови й тихо сперечаючись.

Я поставила тацю на стіл, прокашлялась і запропонувала:

— Чаю?

Вони обидві повернулися в мій бік. Дейрдре поглянула на мене безпорадно, а Мейв — переможно.

— А що я тобі казала, Дейрдре? — вдоволено промовила Мейв.

Дейрдре поглянула на мене, а тоді — знову на портрет. Відтак поглянула на мене знову. В неї округлились очі.

— Це щось надприродне… Твоя правда, Мейв О’Тул.

— Чаю? — повторила я. Сіла, розклала на колінах серветку й зачекала, коли до мене долучаться жінки. Дейрдре негайно відійшла від портрета, але Мейв зволікала довше. Її очі оглядали стелажі, неначе вона шукала чогось конкретного.

— Енн… — задумливо мовила вона.

— Так?

— Колись у цій бібліотеці стояв цілий ряд щоденників лікаря. Де вони тепер? Ви ж напевно знаєте? Я вже бачу не так добре, як колись.

Я підвелася й підійшла до неї. Серце моє одразу закалатало.

— Вони були на горішній полиці. Я шість років протирала ті книжечки щонайменше раз на тиждень. — Вона підняла свій ціпок над головою й постукала ним по полицях так високо, як тільки змогла ним дотягнутись. — Отам, угорі. Бачите?

— Мейв, для цього мені довелось би лізти на драбину.

Там була драбина на коліщатках, яка могла пересуватися сюди-туди вздовж стелажів, але в мене, відколи я переїхала до Ґарва-Ґліба, не виникало найменшого бажання видиратися так високо.

— Ну? — пирхнула Мейв. — Чого ждете?

— На Бога, Мейв, — видихнула Дейрдре. — Ти поводишся геть нечемно. Сядь-но й попий чаю, поки ця бідолашна жінка не виставила тебе власноруч зі своєї оселі.

Мейв забурчала, та все ж відвернулася від полиць і зробила так, як їй було сказано. Я пішла за нею до кавового столика, думаючи про книжки на найвищій полиці. Дейрдре налила всім чаю, водночас ведучи люб’язну розмову й розпитуючи, чи подобається мені маєток, озеро, погода, моя самотність. Я відповідала коротко й розпливчасто, кажучи все, чого від мене очікували, й насправді не кажучи при цьому нічого.

Мейв пирхнула у філіжанку з чаєм, а Дейрдре кинула на неї застережний погляд.

Я поставила на столик свою філіжанку.

— Мейв, якщо вам є що сказати, будь ласка, скажіть. Ви ж не знічев’я завітали сюди.