Що знає вітер

— Ми любили Енн, — пробурмотіла вона. У неї затремтіли губи. — Дехто почав пліткувати. Дехто говорив жахливі речі після її… зникнення. Зате О’Тули її любили. Роббі її любив. Я її любила. Ми всі страшенно за нею сумували, коли Енн не стало.

Я промокнула очі серветкою, не в змозі щось сказати, і зауважила, що Дейрдре також витирає очі.

Мейв підвелася, важко спираючись на ціпок, і попрямувала до дверей. Візит, очевидно, добіг кінця. Дейрдре теж похопилася вставати, шморгаючи носом і просячи пробачення за те, що вимазала тушшю мою серветку. Я обережно поставила книжки на полицю й провела гостей, відчуваючи перевтому та слабкість у ногах.

Біля дверей Мейв завагалась і пропустила Дейрдре першою.

— Енн, якщо його щоденники досі на тій верхній полиці, вони розкажуть усе, що ви повинні знати, — сказала Мейв. — Томас Сміт був видатною людиною. Вам треба написати про нього книжку. І не бійтеся повертатися до Баллінаґару. Мертві можуть багато чого нас навчити. Я сама вже обрала собі там ділянку.

Я кивнула, знову розчулившись. Мені так хотілося дожити нарешті до того дня, коли я вже не буду такою тонкошкурою й тонкосльозою.

— Заїздіть до мене в гості, гаразд? — буркнула Мейв. — Усі інші мої друзі мертві. Сідати за кермо я вже не можу й не можу говорити вільно, коли мене слухає Дейрдре. Вона запроторила б мене до божевільні, а я не хочу провести там останні роки.

— Я їздитиму до вас, Мейв, — сказала я, захихотівши крізь сльози. Сказала цілком щиро.

***

Я не могла звернутися до верхньої полиці. Принаймні не могла зробити це відразу. Зачекала кілька днів, затримуючись у бібліотеці, а тоді знову відступаючи, обхоплюючи себе руками й ледве стримуючись, щоб не заплакати. Я перебувала на межі, відколи покинула 1922 рік. Була не в змозі ні ступити вперед, ні позадкувати. Не в змозі ступити ліворуч чи праворуч. Не могла ні спати, ні дихати надто глибоко — боялася, що впаду. Тому й стояла на тій межі геть нерухомо, не роблячи різких рухів, і в цій непорушності існувала. Терпіла.

Кевін знайшов мене в бібліотеці, коли я міцно трималася за драбину, не лізучи вгору, не рухаючись і не зводячи очей із верхньої полиці.

— Можна вам допомогти, Енн? — запитав він. Йому досі було ніяково звати мене Енн, і від того, як він соромився вимовляти моє ім’я, я почувалася такою старою, як Мейв, старшою за нього не на шість років, а на шість десятиліть.

Я сторожко злізла з драбини, водночас не рушаючи зі своєї межі.

— Не глянеш, чи немає на верхній полиці щоденників? — показала я вгору. — Може, ти зміг би їх дістати?

Мені вчувалося торохтіння дрібних камінців, що сипались; я стояла надто близько до краю. Я заплющила очі й поволі вдихнула, наказуючи собі заспокоїтись.

Я почула, як Кевін дереться вгору драбиною, щаблі якої відгукувалися обуренням на кожен його крок.

— Справді, там є щоденники. Схоже, штук шість чи сім.

— Можеш просто розгорнути один і прочитати дату вгорі сторінки? Будь ласка, — видихнула я.

— Гаразд, — погодився він, і я здогадалася з його голосу, що він про щось змовчав. Зашурхотіли сторінки. — Тут написано: «4 лютого 1928 року»… Гм, схоже, він починається у двадцять восьмому, а закінчується, — сторінки знову зашурхотіли, — в червні тридцять третього.

— Прочитаєш мені щось? Байдуже, з якої сторінки. Просто прочитай, що там.

— На цій сторінці написано: «27 вересня 1930 року», — повідомив Кевін.

Оїн дуже підріс, а ноги й руки в нього завбільшки з мої. Минулого тижня я заскочив його за спробою поголитись і в результаті дав йому урок. Ми разом стояли перед дзеркалом, голі по пояс, із намиленими обличчями та з бритвами в руках. Він ще довго — дуже довго — не муситиме регулярно голити бороду, та тепер знає найпростіші прийоми. Я розповів йому, як колись його мама нишком брала в мене бритву, щоб поголити ноги. І він, і я були трохи зніяковілі. Це була надто інтимна деталь для п’ятнадцятирічного хлопця. Я втратив на мить контроль над собою, згадавши її. Минуло вже понад вісім років, а я, заплющуючи очі, досі відчуваю на дотик гладеньку шкіру Енн, досі бачу її.

Кевін припинив читати.

— Прочитай щось іще, — прошепотіла я.

Він перегорнув сторінки й почав знову.