Що знає вітер

— Вона впевнена, що ви жінка з картини, — квапливо пояснила Дейрдре. — Просила мене привезти її сюди, відколи поширилися чутки, що ви живете в Ґарва-Ґлібі. Ви повинні зрозуміти… коли виникла підозра, що в озері втопилася ще одна жінка, все село збурилося. Жінка з таким самим іменем! Ви не уявляєте, який галас здійнявся.

— Кевін казав мені, що вас звати Енн Сміт, — втрутилася Мейв.

— Ви — Кевінова пра-пра… — Я зупинилася, щоб перелічити всі «пра». — Він ваш двоюрідний онук? — запитала я.

— Так. І він непокоїться, спостерігаючи за вами. А ще каже, що ви чекаєте дитину. Хто її батько? Кевін, здається, гадає, що його нема.

— Мейв! — охнула Дейрдре. — Це не твоє діло.

— Дейрдре, мені байдуже, заміжня вона чи ні, — урвала її Мейв. — Я просто хочу почути історію. Мені набридли плітки. Хочу знати правду.

— Мейв, що сталося з Томасом Смітом? — запитала я, вирішивши й собі поставити кілька запитань. — Ми з вами ніколи про нього не говорили.

— Хто такий Томас Сміт? — поцікавилася Дейрдре, на мить відірвавшись від чаю.

— Той, хто намалював оту картину, — відповіла Мейв. — Лікар, який володів Ґарва-Ґлібом, коли я була дівчиськом. Я поїхала в сімнадцять, коли здала всі іспити на бухгалтера. Подалася до Лондона працювати в Кенсінґтонській ощадно-кредитній асоціації. То був шикарний час. Лікар оплачував мені навчання, а також проживання й утримання першого року. Він усім нам оплатив навчання. Всі як один О’Тули були про нього дуже високої думки.

— Що з ним сталося, Мейв? Він теж у Баллінаґарі? — спитала я, морально підготувавшись до відповіді. Моя філіжанка застукала об блюдце, і я різко поставила і те, і те.

— Ні. У 1933 році, коли Оїн поїхав із Ґарва-Ґліба, лікар теж виїхав. Наскільки я знаю, ніхто з них так і не повертався сюди.

— Нагадайте, будь ласка: хто такий Оїн? — Бідолашна Дейрдре намагалася за нами встежити.

— Мій дід, Оїн Ґаллагер, — відказала я. — Він виріс тут, у Ґарва-Ґлібі.

— То ви рідня жінці на картині! — вигукнула Дейрдре.

Таємницю було розкрито.

— Так, — кивнула я. Близька рідня.

Мейв і чути цього не хотіла.

— Але ж ви сказали Кевінові, що вас звати Енн Сміт, — наполягала вона.

— Мейв, вона — знаменита письменниця! Звичайно, в неї є псевдоніми, — засміялася Дейрдре. — Утім, мушу зауважити, що Енн Сміт — не бозна-яке оригінальне ім’я.

Дейрдре засміялася знову. Ми з Мейв не засміялися разом із нею, і вона одним ковтком допила чай, а її щоки стали шарлатовими.

— Енн, я дещо принесла, — квапливо повідомила вона. — Пам’ятаєте, я розповідала вам про книжки? І про авторку з вашим іменем? Я подумала, що ви, можливо, хотіли б мати їх примірники, бо у вас скоро буде малеча. — Вона знову зашарілася. — Вони пречудові, справді.

Дейрдре розкрила велику торбу, що стояла біля її стільця.

Звідти вона витягнула стос новісіньких дитячих книжечок — блискучих, чорних, прямокутних. На обкладинці кожної поверхнею освітленого місяцем озера плив маленький червоний човник. Угорі сміливим Томасовим почерком викрашався напис: «Пригоди Оїна Ґаллагера», а внизу — заголовок кожної книжки друкованими білими літерами.

— Мені найбільше подобається пригода з Майклом Коллінзом, — зауважила Дейрдре й перебрала стос у її пошуках. Я, напевно, болісно застогнала, бо вона миттю перекинула погляд на моє обличчя, а Мейв стиха лайнулася.

— Дурко ти, Дейрдре, — пробурчала Мейв. — Ці книжки написала Енн Ґаллагер Сміт, — Мейв показала на мій портрет. — Жінка на картині, жінка, що втопилася в озері, дружина Томаса Сміта, й жінка, що написала ці дитячі книжки, — одна й та сама людина.

— А-але ж… їх було опубліковано минулої весни й пожертвувано на честь вісімдесятип’ятиріччя Великоднього повстання. Кожна бібліотека в Ірландії одержала коробку із цими книжками. Я гадки не мала.

— Можна на них поглянути? — шепнула я. Дейрдре шанобливо поклала їх мені на коліна й подивилась, як я перебирала їх із дрожем у руках. Книжок було вісім — як я й запам’ятала.

— Авторка — Енн Ґаллагер Сміт. Ілюстратор — доктор Томас Сміт, — прочитала я, провівши пальцем по наших іменах.

Цього раніше не було. Я розгорнула першу книжку на обкладинці і прочитала присвяту: «На добру пам’ять про магічний час». Під присвятою був напис: «У подарунок від Оїна Ґаллагера».

Їх професійно відтворили на товстому глянсовому папері, зробивши машинні палітурки. Але кожна ілюстрація й кожна сторінка, від обкладинки до останнього рядка, були такі самі, як в оригіналі.

— Це зробив мій дідусь. Це були його книжки. Він не розповідав мені… не показував. Я нічого про це не знала, — стиха зачудувалась я, мало не плачучи від подиву.

— Ці примірники ваші, Енн, — наполягла Дейрдре. — Даруємо вам. Сподіваюсь, я вас не засмутила.

— Ні, — ледь вимовила я. — Ні. Я просто… здивована. Вони чудові. Вибачте.

У Мейв був такий вигляд, ніби їй вибило дух. Її сарказм десь подівся, а запитання застрягли в горлі. Мені здалося, що вона точно знає, хто я така, та вирішила, що витягувати з мене зізнання в цьому — даремна річ.