Що знає вітер

Якби Енн залишилася, нашій дитині зараз було б десять років. Ми з Оїном уже не говоримо про Енн так багато, як колись. Але я певен, що думаємо про неї ще більше. Оїн планує вступити до медичної школи у Штатах, думає про Бруклін. Бруклін, бейсбол і Коні-Айленд. Коли він поїде, я теж поїду звідси. Мені вже геть не любий краєвид із мого вікна. Якщо мені судилося залишатися самому до скону, деінде я так само спокійно можу подивитися на світ, як сидіти тут і споглядати озеро, чекаючи на повернення Енн.

— Можеш передати його мені? — перебила я Кевіна: я мусила потримати ту книжку в руках, торкнутися того, що залишилося від мого Томаса.

Кевін нагнувся, ледь утримуючи пальцями книжку, і я взяла її, піднесла до носа й відчайдушно вдихнула, намагаючись знайти між сторінок залишки Томасового запаху. Тут я несамовито чхнула, і Кевін несподівано для мене розсміявся.

— Треба сказати Джеммі, що вона не бозна-як ретельно витирає пилюку, — зауважив він. Його сміх ослабив напруження у мене в грудях, і я змусила себе відкласти книжку на потім.

— Розгорни, будь ласка, ще одну, — попросила я.

— Гаразд. Подивімося… Цей щоденник — від, гм, 1922 до 1928 року. Схоже, вони тут лежать за датами.

Мої легені стиснуло від болю, а руки заніміли.

— Хочете почути щось звідси?

Я не хотіла. Не могла. Але кивнула, граючи в російську рулетку зі своїм серцем.

Кевін розгорнув книжку й проминув першу частину. Його пальці шурхотіли повз сторінки Томасового життя.

— Ось коротша нотатка — від шістнадцятого серпня 1922 року. — Кевін став читати. Його ірландський акцент ідеально пасував до цього трагічного запису.