Що знає вітер

Якусь мить ці слова відлунювали в бібліотеці, а ми з Кевіном мовчали, занурені у спогади про людей, які були неймовірними, як саме життя, а потім життя взяло і знищило їх.

— Вони неймовірні, — зачудувався Кевін. — Я трохи знаю про Артура Ґріффіта й Майкла Коллінза. Та не так багато, як повинен знати. Енн, хочете, я почитаю ще?

— Ні, — сумно прошепотіла я. — Я знаю, що буде далі.

Він передав книжку мені, а я її відклала.

— Цей щоденник набагато старший. Він у поганому стані. — Кевін замислився над іншим томом. — Ні… наступний, — повідомив він, гортаючи сторінки. — Починається 1916 роком, у травні, а закінчується… — Він перегорнув сторінку. — Схоже, закінчується він віршем. Але останній запис — від шістнадцятого квітня 1922 року.

— Прочитай вірша, — затамувавши подих, наказала я.

— Гм. Гаразд, — він ніяково прокашлявся.

З води тебе дістав і

На ліжко вклав своє,

Донька заблудла часу,

Минулого, що є.

Коли я вп’ялася в нього поглядом у приголомшеному мовчанні, він продовжив. Його обличчя стало червоним, мов Оїнове волосся. Я з кожним словом відчувала, як у моїй голові наростає шум вітру, а під шкірою збирається озеро.

Не йди, кохана, до води,

Тримайся берега, не моря.

По плесу йти не зможеш ти,

Сміх хвиль розлучить нас на горе.

Під моїми ногами вже не було межі, і я сіла на Томасів письмовий стіл. Від подиву в мене запаморочилось у голові.

— Енн? — спитав Кевін. — Хочете й цей?

Я безживно кивнула, і він зліз, не випускаючи книжки з правої руки.

— Можна поглянути? — прошепотіла я.

Кевін передав її мені в руки й застиг, явно вражений моїм шоком.

— Я думала, що цей щоденник загубився… в озері, — видихнула я, погладжуючи його. — Не… Не розумію.

— Може, це якийсь інший, — із надією в голосі припустив Кевін.

— Ні. Я знаю цю книжку… дати… Знаю той вірш. — Я повернула книжку йому. — Не можу на нього дивитися. Знаю, що ти цього не розумієш, але можеш прочитати мені перший запис?

Кевін узяв із моїх рук книжку, а коли прогортав сторінки, на землю злетіло кілька світлин. Він нагнувся, підхопив їх і з цікавістю позирнув на них.

— Це Ґарва-Ґліб, — сказав Кевін. — Цьому знімку, схоже, років зі сто, та маєток не надто змінився.

Кевін передав світлину мені. Саме її я показувала Дейрдре того дня в бібліотеці. Ту світлину, яку я сховала між сторінками щоденника, перш ніж виплисти на середину озера для прощання з Оїном. Це була та сама світлина, але постаріла на вісімдесят років.

— А це щось інше, — видихнув Кевін. Його погляд був заворожений наступною світлиною, яку він узяв до рук. Він округлив очі, примружився, а тоді зустрівся поглядом зі мною. — Ота жінка дуже схожа на вас, Енн.

На знімку були зображені ми з Томасом у «Ґрешемі»; ми не торкались одне одного, але чудово усвідомлювали свою близькість. Він повернувся обличчям до мене: було видно лінію його підборіддя, тонку скроню, м’якість губ під витонченим носом.

Мої знімки витримали подорож озером. Щоденник теж витримав. А я не витримала. Ми не витримали.