Що знає вітер

Умови в країні погіршилися аж так, що Мік та інші члени тимчасового уряду постійно ризикують дістати кулю від снайпера або ж бути застреленими на вулиці. Вже ніхто не виходить на дах покурити. У Дубліні жоден із них не їздить додому. Всі вони — усі восьмеро членів тимчасового уряду — живуть в урядових будівлях, оточених Збройними силами Вільної держави. Це молоді чоловіки, що весь час перебувають на вістрі ножа. Єдина немолода людина з-поміж них, Артур Ґріффіт, дванадцятого серпня переніс крововилив у мозок. Його не стало. Ми його втратили. Він був прикутий до ліжка, та все одно намагався виконувати свої обов’язки. Чоловік знайшов єдино можливий для себе спочинок.

Коли до Міка дійшла звістка про Артурову смерть, він саме був у Керрі, тож припинив поїздки півднем, щоб відвідати заупокійну службу. Сьогодні я зустрівся з ним у Дубліні й побачив, як він ішов на чолі похоронної процесії. За ним крокували вояки армії Вільної держави. Всі були похмурі, перейняті горем. Я постояв із ним край могили, вдивляючись у яму, що в ній лежало тіло його друга. Кожен із нас поринув у свої думки.

«Як гадаєш, Томмі, я це переживу?» — спитав він мене.

«Якщо не переживеш, я тобі ніколи цього не пробачу», — відказав я. Я нажаханий. Нині серпень. Бріджид пам’ятає про серпень, бо читала записи Енн. Серпень, Корк, квіти.

«Пробачиш. Так само, як пробачив Енні».

Я попросив його не вимовляти її імені. Мені нестерпно чути його. Так її відсутність стає надто реальною. А ще — це глузування над моїм таємним сподіванням колись побачити Енн знову. Та Мік забуває. Надто багато всього йому доводиться пам’ятати. Напруження гризе Міка зсередини, а коли я тисну на нього, силкуючись розпитати про це напруження, він мені бреше. Мік рухається повільніше, а його очі пригасли, але, можливо, то я бачу власний біль і страх.

Він наполягає, що мусить продовжити поїздку півднем і рушити до Корку. В нього заплановані зустрічі з найвпливовішими людьми, які розбишакують у тому регіоні. Мік каже, що раз і назавжди покладе край цьому кривавому конфлікту. «За Артура, за Енні й за кожного, хай йому грець, хлопця, якого повісили чи розстріляли за намагання виконувати мої накази». Але Корк став осередком республіканського опору. Понищено залізниці, дороги перегороджено поваленими деревами, щоб унеможливити безпечний проїзд, а на селі повсюди ставлять міни.

Я благав його не їхати.

«Це мої люди, Томмі, — різко відказав він. — Я бував по всій Ірландії, і мене ніхто не намагався зупинити. На бога, я хочу додому. Хочу поїхати до Клонакілті, посидіти на табуреті в „Чотирьох за всіх“ і випити з друзями».

Я сказав йому: якщо він поїде, я поїду з ним.