Що знає вітер

28 серпня 1922 року

До Корку ми поїхали вранці двадцять першого. Спускаючись зі сходів, Мік заточився і впустив пістолет. Той вистрілив, розбудивши всю хату й посиливши моє недобре передчуття. Я бачив у вікні Джо О’Райллі, який проводжав нас поглядом. Він, як і решта, благав Міка не їздити до Корку. Знаю, що йому стало легше на душі через те, що я був із Міком, хоча якась користь у бійці від мене завжди бувала лише після її закінчення. Усі мої історії про війну — медичні.

Починалося все непогано. Ми зупинилися в керразьких казармах, і Мік провів огляд. Ми зупинялися в Лімерику та в Маллоу, і Мік захотів зазирнути на армійські танці; там священник назвав його в обличчя зрадником, а мені облили спину пивом. Мік, почувши образу, навіть не здригнувся, а я допив свій віскі з мокрим задом. Трохи більше обурення Мік виказав, коли після нашого прибуття до готелю в Корку з’ясувалося, що тамтешні вартові міцно сплять. Він схопив обох хлопців за волосся й зіштовхнув їх лобами. Якби це було рік тому в готелі «Вонз» у Дубліні, він тут — таки й пішов би, не сумніваючись, що його безпеку порушено. Тепер він здавався не надто стурбованим і заснув, щойно його голова торкнулася подушки. Я задрімав, сидячи у кріслі під дверима, тримаючи на колінах Міків револьвер.

Можливо, річ була в тім, що я втомився, а може, в тому, що весь час, відколи зникла Енн, був затуманений горем, але наступний день минав як кінофільм, уривчастий і подібний на сон, позбавлений кольору та зв’язку з моїм власним життям. На першу половину дня в Міка були призначені зустрічі з рідними та друзями, і лише надвечір ми поїхали до замку Макрум. Я не пішов із ним досередини, а зачекав на подвір’ї з невеликим супроводом — Шоном О’Коннеллом і Джо Доланом із Мікового загону та ще десятком вояків і додаткових робочих рук для розбирання барикад, — який мав охороняти Міка під час поїздок Корком.

Біля Бандона у нас виникли проблеми, коли туристична автівка двічі перегрілась, а броньована застрягла на пагорбі. Одна прикрість викликала іншу. У просвітах між деревами виявили, що за ними викопано траншеї. Ми поїхали обхідним шляхом, заблукали, відірвалися від решти колони, спитали дорогу й врешті-решт возз’єдналися зі своїми перед останньою призначеною на той день зустріччю, попрямувавши до Крукстауна маленькою долиною під назвою Беал-на-Блат. Вуста квітів.

Тамтешня дорога, вузька й розбита, більше годилася б для кінного екіпажу, ніж для автомобільної колони. З одного її боку було горбисте узвишшя, а з другого — оброслий живопліт. Денне світло поступово зникало, а посеред дороги лежав на боці броварський возик без одного колеса. За ним мирно пасся віслюк, що звільнився від ноші. Колона сповільнилась, і туристична автівка заїхала в канаву, уникаючи перешкод на дорозі.

Пролунав постріл, і Шон О’Коннелл заволав: «Їдьте повним ходом! Ми вскочили в халепу».

Але Мік наказав водієві зупинитися.

Він узяв рушницю й вивалився з дверцят, жадаючи бою. Я пішов за ним. Хтось пішов за мною. Ліворуч високо над нами посипалися градом постріли, і Мік зойкнув, кинувшись під броньовану автівку; там ми просиділи кілька хвилин, перемежаючи невпинну стрілянину кулемета «Вікерс» власними пострілами.

Стрілянина тривала, і повітря наповнювалося залпами, що бумкали та свистіли над нами й довкола нас. Перевага у вогневій потужності була за нами, зате в них було краще положення. Мік не хотів ховатися. Я весь час пригинав його до землі. Він же весь час підіймався назад. На мить настало затишшя, у якому було чути лише дзвін у наших вухах і відлуння в головах, і я насмілився понадіятись.

«Он вони! Біжать дорогою!» — крикнув Мік і підвівся, щоб краще стріляти в групу напасників, що мчали на пагорб. Він вибіг із-за автівки, а я миттю побіг за ним, голосно його гукаючи. Пролунав один-єдиний постріл, чіткий і різкий, і Мік упав.

Він незграбно лежав долілиць посеред дороги, а біля основи його черепа зяяла дірка. Я підбіг до нього, а слідом за мною побіг Шон О’Коннелл, і ми затягнули його за щиколотки назад за автівку. Я впав на коліна й заходився рвати ґудзики на своїй сорочці: мені був потрібен матеріал для компресу. Хтось проказав покаянну молитву, ще хтось став лютувати, а інші побігли дорогою, стріляючи в тих, хто раніше стріляв, а тепер тікав. Я притиснув сорочку до Мікової потилиці й перекотив його до себе. Очі в нього були заплющені, а лице — спокійне, молоде й розслаблене. Уже настала ніч, і Здорованя не стало.

Він був у мене на руках. Я притулив його голову до грудей, тримаючи його тіло на сидінні, поки ми їхали назад до Корку. Ридав тоді не лише я. Ми зупинилися набрати води, щоб змити кров із його обличчя, і, приголомшені та непризвичаєні до свого оточення, заблукали знову. Ми застрягли в пекельному лабіринті повалених дерев, підірваних мостів та залізничних переїздів і безцільно їхали в темряві. Одного разу зупинилися, щоб попросити допомоги й поспитати, куди нам їхати, біля церкви. Священник підійшов до автівки, спинившись за кілька футів, побачив Міка, якого я пригортав до своїх просякнутих кров’ю грудей, і побіг назад, досередини. Хтось голосно покликав його та пригрозив, що стрілятиме. Зброя вистрілила, та священник, на щастя, не впав. Може, ми й неправильно його оцінювали, але не стали чекати на його повернення.

Я не пам’ятаю, як ми приїхали до Корку — пам’ятаю лише, що зрештою приїхали. Двоє членів Коркського громадського патруля провели нас до Шанакієльської лікарні, де Мікове тіло забрали, зоставивши нас у його крові, застряглих у тому куточку світу, що мав би любити його найбільше. Він був щиро впевнений, що тут живуть його люди.

Було надіслано телеграму, що попереджала Лондон, сповіщала Дублін і повідомляла світові: всього за тиждень після поховання Артура Ґріффіта було підстрелено Майкла Коллінза. Його тіло відвезли човном із причалу Пенроуз до Дан Лері. Поїхати з ним мені не дозволили. Я сів на потяг, опинившись у натовпі людей, які говорили про його втрату, про втрату Ірландії, а потім розмовляли про капелюхи, погоду й сусідські шкідливі звички. Я так розгнівався, так розлютився без поважної причини, що був змушений зійти на наступній зупинці. Я не здатен перебувати серед людей і все ж не хочу бути сам. До Дубліна я повертався два дні.

Поховали його сьогодні на Ґласневінському цвинтарі, і я був на похороні серед жалібників, разом із Ґеродом О’Салліваном, Томом Калленом і Джо О’Райллі. Їхня любов до нього для мене як бальзам на душу: мені не доведеться носити пам’ять про нього самому.

Я продам свій будинок у Дубліні. Від сьогодні не маю бажання туди повертатися. Поїду додому — до Оїна, до свого маленького хлопчика. Все інше в мене забрала Ірландія, і я більше нічого не можу їй дати.

Т. С.