Що знає вітер

Розділ 26 Старість і юність чоловіка

Всміхнулась — і перетворила,

Й лишила мене вайлом,

Що тут і там тиняється,

Пустіша сірома з сіром,

Ніж супровід зоряний місяця,

Що плине в небесний огром[58].

В. Б. Єйтс

В останній день серпня я повернулася до Баллінаґара й зійшла на пагорб за церквою, безнадійно збивши дихання: мої легені стискав живіт, що невпинно більшав. Мій лікар, старезна акушер-гінеколог, що практикувала у Слайґо, заявила, що народити я маю в перший тиждень січня. Під час мого першого візиту медсестра спробувала вирахувати термін вагітності з огляду на останній менструальний цикл. Я не могла сказати їй, що той був у середині січня 1922 року. Довелося заявити, що я нічого не знаю, хоч я й підозрювала, що після повернення до теперішнього була десь на дванадцятому тижні. Перший ультразвук підтвердив мій здогад, хоча дати й не збігалися. Подорожі в часі подорожами в часі, та я все одно носитиму цю дитину дев’ять місяців, і попереду в мене було ще чотири.

Я сіла навпочіпки перед Деклановим надгробком і, вітаючись, провела долонею по його поверхні. Поряд із його іменем досі було вигравірувано ім’я Енн Фіннеґан — це не змінилось. Я повисмикувала бур’яни довкола могили Бріджид. У мене в серці геть не було зла на неї. Вона застрягла в павутинні брехливого й нереального і геть не була в цьому винна. Вона гадала, що захищає Оїна, захищає Томаса. Мої очі невпинно позирали на надгробок, біля підніжжя якого було написано «Сміт»; він стояв на віддалі від могил Ґаллагерів стрункою тінню, вкритою лишайником. Глибоко вдихнувши й понадіявшись, що Мейв не помилялася, коли казала мені, що Томас похований не тут, я підійшла й стала біля нього на коліна, а тоді підвела погляд на слова на камені.

Енн Сміт — 16 квітня 1922 року — Кохана дружина Томаса.

Ця могила була моя.

Я не охнула й не скрикнула. Я просто сиділа, ледве дихаючи та глипаючи на пам’ятник, який поставив мені Томас. Він не був моторошний чи страхітливий. Він увіковічнював наше життя разом, наше взаємне кохання. Він свідчив про те, що я належу, належала й завжди належатиму… йому.

— Ох, Томасе, — прошепотіла я і притулилася головою до холодного каменя. Я заплакала, та ці сльози були звільненням, полегшенням, і я не намагалася спинити їхній потік. Там, у Баллінаґарі, його не було. Його не було у вітрі та в траві. Проте тієї миті я почувалася такою близькою до нього, якою не почувалася вже кілька місяців. У мені заворушилася дитина, а мій живіт відреагував на це напруженням, оточуючи нове життя, що свідчило про старе.

Я лягла біля каменя й заговорила до Томаса так, як він, на мою думку, говорив до мене через свої щоденники, розповідаючи йому про стару Мейв, юного Кевіна та Оїна, який опублікував наші історії. Розповіла йому, як зростає дитина, і сказала, що вважаю її маленькою дівчинкою. Поговорила про імена для неї та про те, у який колір пофарбувати дитячу кімнату, а коли сонце почало сідати, слізно попрощалася, витерла очі й спустилася з пагорба.

***

Я стала потроху читати щоденники, розгортаючи книжки навмання, як Кевін. Спершу прочитала останній Томасів запис від третього липня 1933 року, а тоді кілька днів не могла прочитати жодного іншого. Я тягнулася до нього, як нетля до полум’я, а біль, який я відчувала, читаючи його, був майже радістю.