Що знає вітер

— Я геть забула про Енн Сміт. Забула навіть про дока з Оїном. Відколи я бачила їх востаннє, минуло сімдесят років. А тоді на моєму порозі з’явилася ти. І я почала згадувати.

— Що ти згадала?

— Не викаблучуйся, дівчинко. Мені вже не дванадцять, а ти в цьому будинку не господиня. — Вона тупнула по підлозі ногою в капці. — Я згадала тебе!

Я всміхнулась її категоричності. Приємно було, що мене згадали.

— Тепер я хочу знати все. Хочу знати, що сталося з тобою. Тоді й зараз. І не пропускай сцен із поцілунками, — відрізала вона.

Я знову налила собі чаю, відкусила великий шматок рожевого глазурованого тістечка й розповіла їй усе.

***

У вересні відразу після пробудження я дізналася, що впали вежі-близнюки, що на моє місто напали, й подивилася телевізійні новини. Мій живіт постійно зростав, і я трималась за нього, захищаючи свою ненароджену дитину й думаючи, чи не повернулась я з одного виру лише для того, щоб поринути в інший. Моє давнє життя, мої вулиці, мій обрій змінилися назавжди, і я зраділа, що Оїна вже немає серед живих і він не в Брукліні. Зраділа, що вже не живу там і не бачу цього на власні очі. Моє серце було нездатне вмістити більше болю, ніж уже було в ньому.

Барбара чула літаки, які трусонули агенцію, пролітаючи над нею, перш ніж вони врізались, і кілька днів по тому зателефонувала мені в істериці, знов і знов повторюючи, яка вона рада, що я в безпеці, в Ірландії.

— Світ збожеволів, Енн. Збожеволів. Він перевернувся, а ми всі відчайдушно тримаємося за нього, щоб не впасти.

Я чудово розуміла, що вона має на увазі, та мій світ крутився вже не один місяць, а одинадцяте вересня просто стало ще однією неймовірною обставиною. Воно відвернуло увагу Барбари від тривоги за мене, від моєї кризи середнього віку, а я могла хіба що сховатися ще глибше в Ґарва-Ґлібі, не здатна осягнути масштаб такої події, геть не здатна її опрацювати. Світ перевернувся, як і сказала Барбара, та коли він похилився, я вже падала і вже навчилася не мучитися морською хворобою. Я вимкнула телевізор, попросила пробачення у свого міста й заблагала Бога не дати нам усім — навіть мені — втратити себе. А тоді почала жити далі.

У жовтні я замовила колиску, сповивальний столик і крісло-гойдалку, що пасувало до старих дубових паркетів. Два тижні по тому вирішила, що в дитячій кімнаті треба постелити килим. У будинку часто виникали протяги, і я уявляла, як моя малеча вивалюється з ліжечка на безжальні дошки. Поклали килим, зібрали меблі, повісили штори, і я сказала собі, що готова.

У листопаді я дійшла висновку, що неяскрава зелена фарба на стінах дитячої кімнати матиме кращий вигляд із білими смугами. Зелені й білі смуги будуть доречні як для дівчинки, так і для хлопчика, а кімната від них стане веселішою. Я купила фарбу й потрібне приладдя, та Кевін наполіг, що вагітним не можна фарбувати, й узяв мою роботу на себе. Я кволо запротестувала, та величезний живіт звів мої амбіції нанівець. Я була на тридцять другому тижні й не могла уявити себе ще гладшою чи відчувати ще більший дискомфорт. Але мені була потрібна якась справа.

Того тижня мені телефонувала Барбара, щоб дізнатись, як просувається моя наступна книжка. Мені довелося зізнатися, що вона взагалі ніяк не просувається. Я мала розповісти історію, історію кохання, не схожу на жодну іншу, але не могла уявити її закінчення. Мої слова були мішаниною з лютої муки й заперечення, і я, сідаючи за створення сюжету чи плану, щоразу рано чи пізно витріщалася з вікна, блукаючи пожовклими сторінками свого колишнього життя в пошуках Томаса. Те, що я відчувала, неможливо було відтворити словами — були тільки вдихи й видихи, невпинні повільні удари мого серця й невідступний біль розлуки.

Не маючи змоги фарбувати й бажання писати, я вирішила погуляти. Накинула на плечі рожеву кашемірову шаль і просунула ноги в чорні гумові чоботи, щоб не намочити їх, діставшись до озера. Моє волосся розвівалося в мороку серед тремтливих дерев, наче вітаючи їхнє голе віття. Тепер його не треба було приборкувати. Нікого не обходило, що воно падало мені до середини спини й закручувалося довкола обличчя. Ніхто не озирнеться на мої чорні лосини й не обуриться тим, як бавовняна туніка підкреслює набряклі груди чи облягає живіт. На березі було безлюдно. Мене не побачить узагалі ніхто.

На західну Ірландію найшла мокра передсмертна хандра осені, і трухлява імла облизувала мені щоки й висла над озером, затуляючи небо від моря, а хвилі — від піску й ховаючи обрис протилежного берега. Я стояла обличчям до озера, дозволяючи вітру здіймати та знову відпускати своє волосся, дивлячись, як туман утворює примар і рухається в ледь теплому світлі.

Я вже перестала заходити у воду. Перестала відпливати від берега човном. Вода була холодна, а мені треба було зважати на дитину, на ще одне життя, крім власного. Та я все одно щонайменше раз на день приходила виступити на свій захист перед вітром. Ковдра туману пом’якшувала повітря, і світ був тихий і потайний. Мені складали товариство лише плюскіт води та чвакання моїх чобіт.

А тоді я почула свист.