Що знає вітер

Він припинився на мить, а по тому залунав знову, ледь чутний і далекий. На причалі Доннеллі було порожньо: він завершив сезон. Із його вікон лилося світло, а з димаря виходив струмінь диму, зливаючись з імлистим небом, але вздовж берега нічого не ворушилося. Свист лунав не на землі, а у воді, наче в тумані ховався якийсь дурний рибалка.

Звук посилився, надходячи разом із припливом, і я пішла на нього, чекаючи, коли невідомий закінчить свою мелодію. Вона затремтіла й урвалася, і я зачекала на наступний виступ. Його не діждала, тож стиснула губи й закінчила пісню за нього. Вийшло тихо, з придихом і трохи фальшиво. Та я впізнала в тій пісні мелодію.

Ні вітер, ні прибій не зміг забуть

Його діянь повік.

— Томасе!

Раніше я також кликала його. Викрикувала його ім’я над водою, доки не захрипала й не зневірювалася. Та я покликала знову.

— Томасе!

Його ім’я небезпечно зависло в повітрі, важке й тужливе, а тоді затремтіло й упало, занурившись у воду, як камінь. Озеро пошепки відповіло знекровленими вустами — повільно, виспівом: «То-ма-се, То-ма-се, То-ма-се».

Спершу з’явився ніс човна, що то виникав у полі зору, то зникав із нього. Озеро грало в піжмурки. Ось він знову тут. Ближче. Хтось упевнено веслував. Весло штовхали й відпускали у воді, неначе перекривляючи стишену ласку, і звук його імені обернувся на звук його голосу: «Гра-фи-не, гра-фи-не, гра-фи-не».

Відтак я побачила його. Картуз, широкі плечі, твідове пальто та світлі очі. Світло-блакитні очі, що пильно зазирнули в мої. Він вимовив моє ім’я, тихо, вражено, тимчасом як маленький червоний човник розітнув туман і ковзнув до берега, опинившись так близько, що я почула, як чиркнуло по піску весло.

— Томасе!

Тоді він підвівся, скориставшись веслом, як венеціанський гондольєр, а я впала на коліна на кам’янистому березі, вигукуючи його ім’я. Маленький човник проштовхнувся до берега, і Томас вийшов на суходіл, відкинув весло й зняв картуза. Притиснув його до грудей, наче збентежений кавалер, що прийшов у гості. Його темне волосся було злегка посріблене, а в кутиках очей зібралися нові зморшки. Але це був Томас.

Він завагався, стиснувши зуби, і в його очах відобразилося благання, наче він не знав, як зі мною привітатись. Я спробувала підвестися, піти до нього, а він раптом опинився поруч, підхопив мене і пригорнув до себе. Між нами опинилась наша дитина в моєму животі, а Томас зарився обличчям мені у волосся. Якусь мить ми не розмовляли: нам відібрало мову й чуття від печіння в легенях і шаленого стукоту сердець.

— Як так вийшло, що я втратив одинадцять років, а ти взагалі не постаріла? — вигукнув він у мої кучері. До його радості домішалася туга. — Це моя дитина чи тебе я теж утратив?

— Це твоя дитина, і ти ніколи мене не втратиш, — заприсяглась я, гладячи його по голові й торкаючись його обличчя. Руки в мене були такі ж безтямні, як серце. Томас огорнув мене, перебував так близько, що я відчувала кожен його подих, але цього було замало. Шаленіючи, боячись, що я прокинуся, не поцілувавши його на прощання, я наблизила Томасове лице до свого.

Він був такий реальний і так дивовижно знайомий. Шерехатість його щік, дотик його губ, смак його вуст, сіль його сліз. Він цілував мене, як уперше й кожного наступного разу, викладаючись повністю й геть не стримуючись. Але цей поцілунок був присмачений тривалою розлукою й новою надією, і з кожним новим зітханням та кожною новою секундою я починала вірити в життя після смерті.

— Ти залишилася в Ірландії, — важко видихнув він, провів губами по моїх щоках, носу й легенько торкнувшись ними кінчика мого підборіддя, а пальцями обхопивши обличчя.

— Одна людина якось сказала мені: ті, хто їде з Ірландії, не повертаються ніколи. Мені була нестерпна думка про те, що я ніколи не повернуся. Тож я залишилась. А ти залишився з Оїном, — приголомшено вимовила я.

Він кивнув із таким виразним і палким поглядом, що з моїх очей потекли сльози, скрапуючи йому на долоні.

— Я залишався, доки він не сказав мені, що настав час піти.

***

Дванадцятого липня 1933 року, наступного дня після вісімнадцятиріччя Оїна, Томас зняв маленький червоний човник із крокв у своєму сараї й поклав у маленьку валізу скриньку із золотими монетами, комплект запасного одягу й кілька світлин. Він подумав, що йому може знадобитися якась річ, що належатиме мені 2001 року, щось таке, що спрямовуватиме його шлях, і засунув у кишеню діамантові сережки, які я продала містерові Келлі та які він викупив наступного дня після того, як я їх заставила. Він мав порожню урну, у якій колись лежав Оїнів попіл, і знав вірша, який я процитувала того дня на озері, — вірша Єйтса про фейрі й політ на вітрі.

Але Томас був певен, що діаманти, порох і слова про фейрі не змінять геть нічого. По суті, він просто ловив попутку до 2001 року. Його човен, повернувшись до озера, негайно поплив додому, линучи крізь віки, розсікаючи воду та прикликаючи туман. Оїн бачив, як він зник.