Що знає вітер

— Ні, — видихнула я, відчуваючи, як сильно в мене болить шкіра голови. Я спіткнулась, і він знову шарпнув мене вперед.

— Мені байдуже, так чи ні. Я просто хочу, щоб ти зникла. А ти забезпечила мені ідеальне виправдання.

Ми проминули дерева край озера й почали поступово спускатися з насипу до берега. На березі стояв Еймонів човен, і Ліам підійшов до нього, підганяючи мене.

— Виштовхни його, — наказав Ліам, а коли ми наблизилися до човна, відпустив моє волосся й штурхонув мене вперед. Він не зводив рушниці з моєї спини — не вірив, що я не втечу. Я завагалася, дивлячись на хвилі прибою.

— Ні, — застогнала я. «Не йди, кохана, до води».

— Виштовхни його! — заволав Ліам.

Я послухалася попри важкість у кінцівках і вогонь у серці. Виштовхнула човен у озеро. У мої черевики хлюпнула вода, я скинула їх і лишила на березі. Може, Томас відшукає їх і зрозуміє, що сталося.

— Ох, Томасе, — прошепотіла я. — Оїне… мій Оїне. Простіть мені.

Вода дійшла мені до колін. Я заплакала.

— Тепер сідай у човен, — скомандував Ліам, який брів позаду мене.

Я зігнорувала його й пішла далі, знаючи, що маю зробити. Вода плюскала об мої стегна, настирлива і крижана.

— Лізь! — крикнув він і притиснув дуло рушниці до моєї спини між лопаток. Я вдала, ніби заточилася, полетіла вперед, витягнувши руки, й відпустила човен. Студена вода помчала мені назустріч, накрила голову й затекла у вуха. Я відчула у волоссі Ліамову руку, хапливу, відчайдушну. Його нігті дряпнули мені щоку.

Пролунав постріл, чудернацьки посилений водою, і я закричала, очікуючи болю — очікуючи кінця. Вода залила мені носа й рота, і я, задихаючись, спробувала підвестися. Але Ліам штовхав мене донизу, налягаючи на мене всім тілом. Я почала борюкатися, хвицаючись і дряпаючись, у намаганні звільнитися від його рук, вирватися на поверхню. Вижити.

На мить я стала невагомою, вільною, опинилася під захистом нерухомої бульбашки й відчайдушно спробувала не зомліти. Вага, що тиснула на мене, перетворилася на руки, що тягнули мене вперед — хапали, підіймали, витягали на гальковий берег. Я плюхнулася на пісок, задихаючись, давлячись і блюючи, тимчасом як біля моїх ніг покаянно плюскало озеро. Смак озера, пісок між пальцями — все це лишалося таким самим. Але не було ні туману, ні мороку, ні затягнутого хмарами неба. Мої плечі трусились, і їх гладило сонце. Світ неначе перевернувся, похилився в бік сонця й викинув мене з озера.

— Звідки ви взялися, міс? Боже милостивий і праведний. Ви мене до смерті налякали.

Я досі не могла говорити, а наді мною на тлі призахідного сонця вимальовувався чоловічий силует. Рис обличчя чоловіка я не бачила. Він перевернув мене на живіт, і я викашляла ще чимало води.

— Не поспішайте. Ви в нормі, — заспокоїв він, сівши біля мене навпочіпки й погладивши мене по спині. Я знала його голос. Еймон. Це був Еймон Доннеллі. Дякувати Богові.

— Ліам. Де Ліам? — прохрипіла я. Легені в мене палали, а шкіра голови страшенно боліла. Я опустила голову на берег, радіючи, що жива.

— Ліам? — наполегливо перепитав він. — А можна детальніше, мем?

— Еймоне, — кашлянула я. — Еймоне, мені потрібен Роббі, і я не можу повернутися додому.

— Роббі? — перепитав Еймон, від подиву підвищивши голос. — Роббі чи Еймон? Чи Ліам? Перепрошую, мем. Я не знаю, про що ви говорите чи кого хочете побачити.

Я знову перекотилася на бік, надто стомлена, щоб підвестися накарачки. Ціною колосальних зусиль поглянула на Еймона. От тільки то був не Еймон. Я глипала на нього, намагаючись зорієнтуватися по обличчю наді мною, обличчю, що не відповідало цьому голосу.

— Господи! — видихнув він. — Це ти, дівчинко. Святий Боже. Що за… де тебе, в біса, носило? Щ-що… к-коли… — затнувся він, ставлячи запитання, яких я не могла осмислити.

— Містер Доннеллі? — скрикнула я, і в моєму горлі захрипів жах. О ні. Ні, ні, ні.

— Правильно. Ви орендували в мене човен, міс. Я не хотів, щоб ви пускали той клятий човен на воду. Самі знаєте, не хотів. Дякувати Богородиці, ви в нормі. Ми думали, що ви втопилися в озері, — з жахом зізнався він.

— Який сьогодні день? Який рік? — згорьовано спитала я. Роззирнутися довкола, щоб пересвідчитися самій, я не могла. Не хотіла бачити. Я таки стала накарачки, сяк-так звелася на ноги й незграбно почалапала назад, у воду.

— Ви куди? — спитав Джим Доннеллі. Не Еймон Доннеллі. Джим Доннеллі, який жив у хатинці біля причалу і здав мені в оренду човен. Дві тисячі першого року.

Я впала в озеро, відчайдушно жадаючи повернутись і водночас не бажаючи визнати, що пішла звідти.

Чоловік різко підвів мене.

— Що ви робите? Чи ви з глузду з’їхали?

— Який сьогодні день? — крикнула я, борючись із ним.

— Шосте липня, — проревів він, обхопив руками верхню частину мого тулуба й потягнув мене назад, на берег. — П’ятниця, хай йому трясця!

— Який рік? — видихнула я. — Який рік?

— Га? — невпевнено сказав він. — Дві тисячі перший. Ми шукали вас понад тиждень. Десять днів. Ви так і не повернулися на берег. Човен і все інше просто зникли. Коли з вашою автівкою розібралися ґардаї[56], приїхали з компанії оренди машин і забрали її.