Що знає вітер

— Чи не могли б ви сказати, де це? — спитала я.

Вона взяла світлину й поглянула на неї крізь нижню половину окулярів, випнувши підборіддя й звівши догори брови.

— Це Ґарва-Ґліб! — захоплено промовила Дейрдре. — Знімок давній, еге ж? Господи! Коли його було зроблено? Він, бачу, геть не змінився. Якщо не брати до уваги паркінг збоку. А ще там, здається, останніми роками збудували кілька гостьових хатинок. — Вона примружилася на знімок. — Отам, саме серед дерев, можна побачити хатину Доннеллі. Вона простояла довше, ніж маєток. Років із десять тому її полагодив Джим Доннеллі. Він водить туристів на озеро й ходить із ними до старих печер, у яких контрабандисти зберігали зброю під час Війни з «чорно-брунатними». Дід розповідав мені, що озером у ті роки ввозили сюди й вивозили звідси зброю.

— Ґарва-Ґліб, — приголомшено видихнула. Я мала б це знати. — Він належав чоловікові на ім’я Томас Сміт, так?

Вона невиразно глипнула на мене:

— Коли саме?

— Тисяча дев’ятсот шістнадцятого року, — безпорадно відказала я. — Гадаю, це було трохи раніше за ваш час.

— Зовсім трохи, — розсміялася вона. — Та я можу щось про це згадати. Ну, то не знаю. Мабуть, так. Будинок і ділянку утримують коштом родинного довірчого фонду. Нині там не живе ніхто з тієї родини. У них є доглядачі та штат прислуги, і вони здають в оренду кімнати. Споруда стоїть із дромагайрського боку Лох-Ґіллу. Дехто зве її маєтком.

— Ви згадували маєток учора. Я цього не усвідомлювала.

— Так. Ще там є причал, і люди орендують у Джима човни для риболовлі чи щоб провести день на озері. Озеро веде до маленької затоки. Під час припливу тією затокою можна пропливти до кінця берега у Слайґо й вийти в море. Є перекази про те, що в Лох-Ґіллі бували піратські кораблі — ще за часів О’Рурка, того, хто збудував замок — його називають замком Парка. Ви там були?

Я кивнула, і вона защебетала далі практично без упину.

— Абатство Крівлі теж побудував він. Англійці повісили О’Рурка за зраду, бо він дав прихисток іспанським морякам з Армади, яких викинуло на берег. Замок О’Рурка англійський король віддав чоловікові на прізвище Парк. Можете таке уявити? Працювати двадцять років, будуючи те, що проживе не одне століття, щоб хтось прийшов і забрав?

Вона захитала головою від огиди.

— Я хотіла б побачити Ґарва-Ґліб. Будинок відчинено для відвідувачів?

Маршрут вона описала приблизно так, як це напередодні зробила Мейв.

— Пройдіть трохи ліворуч, а тоді ненадовго зверніть праворуч. Як загубитеся, спиніться й запитайте дорогу, та загубитися ви не повинні, бо це не аж так далеко.

Я напружено її слухала, шкрябаючи в маленькому блокноті, який дістала із сумочки.

— Дякую, Дейрдре. А якщо поговорите з Мейв, будь ласка, заразом подякуйте їй від мене. Те, що я знайшла ті могили, дуже багато для мене значить.

— Мейв О’Тул — правдиве джерело інформації. Вона знає більше, ніж усі ми разом узяті. Мене не дивує, що їй дещо відомо і про вашу рідню.

Я розвернулася, щоб піти, й зупинилась: усвідомила, що вже чула це прізвище.

— Прізвище Мейв — О’Тул?

— То було її дівоче прізвище. Ще вона була Мак-Кейб, Колберт і О’Браєн. Вона пережила трьох чоловіків. Почалася невелика плутанина, тож більшість із нас просто користується тим прізвищем, яке в неї було перше. А що?

— Та нічого.

Я знизала плечима. Якщо родина Мейв і жила колись у Ґарва-Ґлібі, то вона про це не згадувала, а я прочитала не так багато зі щоденника, щоб знати, що сталося з тими О’Тулами, яким спробував допомогти Томас.

Доріжка до Ґарва-Ґліба була перегороджена воротами, а ті були зачинені й замкнені на висячий замок. Я побачила будинок крізь дерева. Ожила світлина, залита барвами, але так само недосяжна. Я натиснула на кнопку дзвінка ліворуч від воріт і стала з нетерпінням чекати на реакцію. Відповіді не було. Я знову сіла в автівку, та замість повернутися туди, звідки приїхала, скористалася розвилкою, поїхавши завулком уздовж озера, — хотіла побачити будинок з іншого ракурсу. Однак вузька дорога скінчилася гравійною автостоянкою з краєвидом на видовжений причал, де було прив’язано кілька каное й невеличких човнів. Найближче до причалу стояла хатина, про яку казала Дейрдре і яка виблискувала білизною під блакитними віконницями та оздобленням того ж відтінку, і я пішла до неї, сподіваючись, що там хтось є. Біля дверей на цвяху висіла маленька вивіска, яка стверджувала, що заклад відчинено, і я ввійшла досередини.

Його крихітний передпокій було перетворено на вестибюль із вузьким дерев’яним прилавком і кількома складаними стільцями. На прилавку стояв маленький дзвоник, і я знехотя на нього натиснула. Такий самий був на столі в однієї з черниць у католицькій школі, і вона весь час несамовито в нього дзвонила. Відтоді від цього звуку я скрегочу зубами. Дзвонити знову я не стала, хоча минуло вже кілька хвилин без жодної реакції.

— Містере Доннеллі! — покликала я. — Агов!