Що знає вітер

Він із любов’ю писав про Оїна. «Він для мене — світло у віконці, крихта чогось кращого в житті. Я попросив Бріджид вести моє господарство, щоб мати змогу подбати про неї та хлопчика. Вона не мала рідних, до яких можна було б завітати. Цим ми з нею були схожі. Самі-самісінькі в усьому світі. У неї є сестра в Америці. Але її батьки та брат давно мертві. Бріджид — єдина родичка, яка залишилася в Оїна, та я буду йому як рідний і постараюся, щоб він знав, ким були його батьки й чим є Ірландія».

«Він був мені як батько», — казав Оїн. Я відчула приплив ніжності до меланхолійного Томаса Сміта і стала читати далі. Наступний запис він зробив кілька місяців по тому. У ньому він розповідав про О’Тулів, про діяльність нового наглядача та про своє вдоволення тим, скільки ваги набрали діти. Писав про перші слова Оїна, як він біг до нього, щось лепечучи, коли той повертався додому. «Він почав називати мене „тато“. Усвідомивши, що він каже, Бріджид жахнулася й кілька днів голосно проплакала. Я спробував запевнити її, що Оїн каже „док“[13]. Але вона вперто не бажала, щоб її втішали. Я почав навчати малого вечорами. Тепер він досить чітко каже „док“, а Бріджид називає „бабуня“, що викликає в неї легесеньку усмішку».

Писав про те, як перед самим Різдвом 1916 року випустили останніх, як він висловився, ірландських борців за свободу. Поїхав до Дубліна, щоб провести їх додому, й зауважив, як їх зустрічали, як там змінилися люди. «Коли ми крокували вулицями наступного дня після Великодня, твердо налаштовані підняти повстання та спровокувати конфлікт, люди глузували з нас і відряджали йти битися з німцями. Тепер же вони вітають хлопців із поверненням так, наче вони їдуть додому героями, а не баламутами. Я цьому радий. Можливо, настрої народу змінилися достатньою мірою, щоб стали можливими реальні зміни. Мік, певно, так і вважає».

Мік? Майкла Коллінза друзі знали як Міка. Знімок, який я бачила, наштовхнув мене на думку, що Томас Сміт добре знав його. Цей щоденник був справжньою скарбницею, і я замислилася, чому Оїн не віддав мені його значно раніше. Він же знав, що я загрузла в пошуках інформації про події, які Томас Сміт, очевидно, знав зблизька.

Мої повіки стали важчати, а серце ще не відійшло від дивного емоційного навантаження, викликаного поїздкою до Баллінаґара. Я вже мала намір відкласти книжку вбік, але тут її сторінки перегорнулися, відкривши останню. Замість щоденникового запису на її пожовклому папері виднілися чотири строфи. Без заголовка, без пояснення — просто поезія, написана почерком Томаса Сміта. Звучала вона схоже на Єйтса. І перегукувалася з ним, хоча я ще ніколи її не бачила. Я замислилася, чи не можуть то бути вірші про жінку, яка втопилася в озері, вірші, які згадував власник цукерні того ранку, коли я туди зайшла. Я прочитала їх, а тоді перечитала ще. У рядках було стільки туги й страху, що я не могла відвести очей від сторінки.

З води тебе дістав і
На ліжко вклав своє,
Донька заблудла часу,
Минулого, що є.
Кохання із мани зросло,
Пустило парость в серце-камінь,
Підозри всі перемогло,
Обітниць крові прагнуть храми.
Та чую стогін, вітер носить
Неспокій пілігримських душ.
Іти за ними слізно просить,
Йти за водою обіруч.
Не йди, кохана, до води,
Тримайся берега, не моря.
По плесу йти не зможеш ти,
Сміх хвиль розлучить нас на горе.

Я перегорнула сторінку й побачила зворот шкіряної палітурки книжки. Більше там нічого не було написано. «Неспокій пілігримських душ». Єйтс писав про пілігримську душу у своєму вірші «Коли Ви, сива й сонна». Але це був не Єйтс, я була в цьому певна, попри те що поезія була прекрасна. Може, Томас Сміт просто був від неї в захваті й хотів її запам’ятати. А може, ці слова належали йому.

— Не йди, кохана, до води, тримайся берега, не моря. По плесу йти не зможеш ти, сміх хвиль розлучить нас на горе, — прочитала я знову.

Уранці я відвезу Оїнів попіл до Лох-Ґіллу. Й озеро його забере. Я м’яко згорнула книжку й вимкнула лампу, а тоді притиснула до грудей зайву подушку з ліжка, почуваючись як ніколи самотньою. Тоді хлинули сльози, зчинився цілий потоп, а мене ніхто не міг витягнути з води та вкласти у своє ліжко. Я ридала за дідусем і за минулим, яке померло, а ще відчула себе забутою, коли вітер відмовився мене забрати.