Що знає вітер

Я так само торкнулась імен Бріджид і Пітера, подякувавши прабабусі за те, що виховала Оїна, зробила з нього людину, яка любила мене й так дбайливо про мене піклувалася. Напевно, Бріджид любила його так само сильно, як він мене. Мусив же він десь цього навчитися.

Купчилися хмари, і вітер покусував мене за щоки, підказуючи, що час повертатися. Коли я розвернулася, щоб піти, мені впав у око надгробок неподалік від Ґаллагерів, чи, може, потьмяніле ім’я, що розтягнулося на темному камені. Там було написано «Сміт», і це слово було так близько до землі, що літери почасти затуляла трава. Я завагалася, думаючи, чи не належить могила Томасові Сміту, похмурому чоловікові в костюмі-трійці, чоловікові, якого Оїн любив як батька.

Я відчула дотик однієї дощової краплі, а потім — ще однієї, і небеса зі стогоном і гуркотом розверзлися, випускаючи із себе люту зливу. Я забула про цікавість і рушила вниз схилом, петляючи між пам’ятниками, які тепер блищали, й обіцяючи каменям, що повернуся.

***

Тієї ночі, діставшись готелю в Слайґо, я перебрала свою валізу в пошуках речей із замкненої шухляди Оїна. Манільський конверт я взяла з собою, скорившись раптовому пориву — головно тому, що Оїн дуже наполягав, щоб я прочитала книжку, — та я майже не думала про неї, відколи він помер. Я була надто згорьована, щоб зосередитися, надто втомлена, щоб шукати інформацію, надто відсторонена, щоб робити ще щось, окрім намагань опанувати себе. Та тепер, коли я побачила могили прабабусі та прадідуся, мені захотілося згадати їхні обличчя.

Я замислилась, як давно їх востаннє хтось згадував, і мені знову стисло груди. Я стримувала сльози, відколи Оїн помер, а Ірландія не втамувала мого болю. Утім, тепер це відчуття змінилося. У ньому були нотки радості та вдячності, і сльози відчувались інакше, хоч я, як і раніше, не могла їх стримати.

Я перевернула конверт над маленьким письмовим столом, так само як зробила це місяць тому біля ліжка Оїна. Книжка, важча за інші предмети, вислизнула першою, а довкола неї запізнілими думками затріпотіли світлини. Я відкинула конверт, і він важко впав, ударившись об край столу з негучним «бум». Зацікавившись, я підібрала його й сягнула всередину. Під м’яку підкладку втрапив перстень і застряг у кутку. Я звільнила його й побачила витончену смужку золотої філіграні, що розширювалася довкола блідої камеї на агатовому тлі. Перстень був прегарний і давній (поєднання, що п’янить усякого історика), і я надягнула його на палець, тішачись тим, що він підійшов, і шкодуючи, що Оїн не може сказати мені, кому він належав.

Імовірно, перстень належав його матері, і я взяла старі світлини, щоб поглянути, чи є він у неї на руці на котромусь зі знімків. На одному фото Енн засунула руки до кишень свого сірого пальта, на другому — обхопила ними Декланове передпліччя, а на решті вони були або поза кадром, або невидимі.

Я заново перебрала їх усі, торкаючись облич, які існували до мого обличчя. Зупинилася на знімку Оїна. Від погляду на його нещасне маленьке личко й волосся з чітким проділом, у мене на очах забриніли сльози, а серце розчулилося. Старий ввижався мені в дитячому обличчі з його випнутим підборіддям і скорботними вустами. Єдиним кольором на фотографії була давність, і я могла лише здогадуватися, яке яскраве в нього було волосся та які блакитні були його очі. Дідусь мав сніжно-біле волосся, відколи я його знала, але стверджував, що раніше мав таке саме руде, як до нього — його батько, а після нього — мій батько.

Я відклала Оїнів знімок і, оглянувши інші, ще раз зупинилася на фото Томаса Сміта з моєю бабусею. Його не було зроблено одночасно зі спільним знімком їхньої трійці: Енн, Томаса й Деклана. Енн мала інакшу зачіску та одяг, а на Томасові Сміті був темніший костюм. Тут він здавався старшим — щоправда, я гадки не мала, чому. Ознак старіння в нього не було: волосся темне, голова непокрита. Можливо, річ була в тому, як він тримав плечі, або ж у серйозності його пози. Знімок був дещо перетриманий, і на сукні Енн не було видно деталей, а їхня шкіра дістала перловий відтінок, який так часто трапляється на дуже давніх світлинах.

У стосі були фотографії, яких я не бачила. У ніч смерті Оїна мені завадив напад болю, що мучив дідуся. Тепер я зупинилася на знімку розкішного будинку зі скупченнями дерев по його краях і мерехтливим клаптиком озера віддалік. Я придивилася до пейзажу й водойми. Вона була схожа на Лох-Ґілл. Треба було взяти знімки із собою до Дромагайра. Тоді можна було б запитати Мейв про будинок.

На іншій світлині довкола Томаса й Енн в ошатному бальному залі стояла компанія чоловіків. Деклана на знімку не було. У центрі — огрядний усміхнений чоловік, який однією рукою злегка обіймав за плечі Енн, а другою — Томаса. Енн із подивом на обличчі утупилася в камеру.