Що знає вітер

Я впізнала цей погляд: його часто ловили на моєму обличчі під час автограф-сесій. Цей погляд свідчив про ніяковість і невіру в те, що хтось узагалі може захотіти зі мною сфотографуватися. Я вже навчилася краще контролювати вираз обличчя й вичавлювати із себе професійну усмішку, але взяла собі за правило не дивитися на жоден знімок із тих, які моя піарниця регулярно надсилала мені після таких заходів. Якщо я чогось не побачу, це не змусить мене засумніватися в собі.

Я продовжила вивчати світлину, раптом зосередившись на чоловікові, який стояв поруч із Енн.

— Ні, — видихнула я. — Не може бути.

Я зачудовано дивилася на знімок.

— Але це так.

Чоловік, який обіймав Енн за плечі, був Майклом Коллінзом, лідером руху, що привів до Договору з Англією. До 1922 року його фотографій було дуже мало. Усі чули про Майкла Коллінза і його тактику партизанської війни, однак який він має вигляд, знали лише його наближені, ті, хто працював пліч-о-пліч із ним, саме тому короні було важче його заарештувати. Та коли Договір було підписано і він почав агітувати ірландський народ за його прийняття, чоловіка зняли на камеру, зберігши знімки в анналах історії. Я бачила ті кадри: той, де він саме виголошував промову, емоційно здійнявши руки, а також знімок, де він був у командирській формі. Це був день, коли британці здали замок — символ британського панування в Дубліні протягом попередніх ста років.

Чудуючись, я подивилася на світлину ще якусь мить, а тоді відклала її вбік і потягнулася до книжки. То був щоденник, старий, заповнений охайним косим почерком; нахил у ньому відзначався красою, яка часто властива давнім рукописним рядкам. Я гортала його, не читаючи, тільки перевіряючи дати. Записи було зроблено з 1916 по 1922 рік, часто хаотично, з перервами на місяці, а то й на роки, після яких оповідь починалася знову. Почерк був однаковий у всій книжці. Жодних кривульок, жодного закреслення; ніяких чорнильних плям чи вирваних сторінок. Кожен запис завершувався ініціалами «Т. С.» унизу сторінки, ото й усе.

— Томас Сміт? — промовила я сама до себе. Це був єдиний підхожий варіант, але мене здивувало те, що щоденник лікаря опинився в Оїна.

Я прочитала перший запис, датований другим травня 1916 року. Поки я читала про Великоднє повстання й загибель Деклана Ґаллагера, мій жах і подив невпинно наростали. Прогорнувши ще кілька записів, я прочитала, як Томас намагався знайти Енн і примиритися зі втратою друзів. Запис за той день, коли Шона Мак-Діармаду було страчено в Кілмейнгемській в’язниці, вичерпувався словами: «Сьогодні вранці загинув Шон. Коли страти припинилися на кілька днів, я думав, що його, можливо, помилують. Але його також забрали. Одне втішає: я знаю, що він цьому радів. Він помер за свободу Ірландії. Так оцінив би це він сам. Але я можу лиш егоїстично вважати це жахливою прикрістю. Страшенно за ним сумуватиму».

Він писав про те, як повернувся до Дромагайра після навчання в медичній школі Університетського коледжу Дубліна та як намагався започаткувати практику в Слайґо та графстві Літрім.