Що знає вітер

11 липня 1916 року

Сьогодні Оїнові виповнився рік. Він — хлопчина усмішливий, здоровий і вдоволений. Я раз по раз ловлю себе на тому, що спостерігаю за ним, захопившись цілковитою невинністю й незаплямованим духом дитини. А ще тужу за днем, коли він збагне, що втратив. У перший час після Дубліна він хотів до матері й плакав за нею. Його ще не було відлучено від грудей, і він прагнув утіхи, що її не могла дати жодна інша жінка. Та тепер він уже не проситься до неї. Сумніваюся, що він хоч якось пам’ятатиме батьків, і мені тяжко від трагізму цієї істини.

У сільських районах Ірландії відчувається невдоволення, яке спровокували страти після Великоднього тижня. Одних — наприклад, Еймона де Валеру, який командував на Боландовому млині, — помилували, тимчасом як інших, Віллі Пірса та Джона Мак-Брайда, тих, хто був на периферії, засудили на смерть. Страти та ув’язнення, здається, не притлумили прихованих бунтівних настроїв на селі, а підживили їх, і завдяки цьому зростає усвідомлення того, що звершено чергову несправедливість. Ми просто додаємо її до багатовікового списку, що його кожен ірландець тримає десь глибоко в голові й передає наступному поколінню.

Попри невдоволення люди ображені й налякані. Нині ми не маємо змоги дати відсіч. Поки що не маємо. Та слушний час настане. Коли Оїн стане чоловіком, Ірландія буде вільна. Я пообіцяв йому це, прошепотівши в подібне на пух волосся.

Бріджид почала бурчати, що вивезе Оїна до Америки. Я не став її відмовляти й не висловлював своєї думки, та я не витримаю, якщо втрачу ще й Оїна. Він став моїм. Моєю вкраденою дитиною. Бріджид побоюється, що я одружуся й тоді не потребуватиму її допомоги по господарству й догляду. Щодо цього я часто її запевняв: для неї та Оїна в моєму домі завжди знайдеться місце. Про те, що, заплющуючи очі, я бачу лице Енн, я їй не розповідав. Енн мені сниться, і на серці в мене неспокійно. Бріджид цього не зрозуміє. Я й сам не певен, що розумію це. Я не кохав Енн, але її образ переслідує мене. Якби я знайшов її, можливо, все було б інакше.

Та я її не знайшов.

Т. С.

Розділ 4 Зустріч

З часом поховали ми

За масками й плащами

Зневагу до того, що інший любив,

І віч-на-віч постали.

В. Б. Єйтс

Коли наступного дня я постала у дверях бібліотеки, Дейрдре, аніскільки не здивувавшись зустрічі зі мною, гостинно всміхнулася.

— Мейв послала вас до Баллінаґара. Є якісь успіхи? — спитала вона.

— Так. Я знайшла їх — ну, тобто місце, де вони поховані. Завтра ще поїду туди й покладу квіти на їхні могили.

Ніжні почуття, які огорнули мене серед трави й каміння, знову прокинулися, і я ніяково всміхнулася, знітившись через те, що знову виказала забагато емоцій у присутності бібліотекарки. Прокашлялася, дістала фотографію будинку, яку сховала між сторінками щоденника Томаса Сміта, і продемонструвала її Дейрдре, розмахуючи знімком, мов щитом.