Що знає вітер

Позаду мене відчинилися двері, і я з надією розвернулася. Всередину поволі ввійшов чоловік із водянистими очима й червоним носом. Він був узутий у високі гумові чоботи, на його голові стримів картуз, а штани трималися лише завдяки підтяжкам. Я його налякала, і він сіпнувся, витираючи рота.

— Даруйте, міс. Я не знав, що ви на мене чекаєте. Бачив вашу автівку, та гадав, що то хтось гуляє чи закидає вудку.

Я простягнула руку, і він ніяково її взяв.

— Я Енн Ґаллагер. Хотіла дізнатися, чи можна орендувати на годинку човен.

— Енн Ґаллагер? — із недовірою в голосі перепитав він, наморщивши чоло.

— А що? — протяжно сказала я. — Щось не так?

Він знизав плечима, похитав головою й буркнув:

— Ні. Все так. Можу вас вивезти, якщо хочете. Насуваються хмари, а я не люблю, коли хтось виходить на човні сам.

Мені не хотілося казати йому, що я зараз кину в його озеро попіл, і страшенно не хотілося, щоб він був зі мною, коли я прощатимуся з Оїном.

— Я недалеко. Вам мене постійно буде видно. Я візьму катамаран чи один із тих маленьких човників, які бачила на причалі. Зі мною все буде гаразд.

Він захвилювався, пильно оглянувши мене й визирнувши з вікна на хмарний день і порожні човни, що гойдалися біля його причалу.

— Мені потрібно всього пів годинки, містере Доннеллі. Я заплачу подвійну ціну, — наполягла я. Тепер, опинившись тут, я хотіла покінчити зі своїм завданням.

— Гаразд. Тоді підпишіться тут. Але зоставайтеся близько й пильнуйте хмари.

Я підписала відмову від претензій, виклала на прилавок сорок фунтів і пішла за ним до причалу.

Човен, який він для мене обрав, був досить міцний, хоч і явно знав кращі дні — чи, може, краще десятиліття. До нього додавалися два весла й рятувальний жилет, який я надягнула, щоб розвіяти тривоги містера Доннеллі. Один ремінець на ньому був зіпсований, але я вдала, ніби з ним усе чудово. Містер Доннеллі запропонував покласти мої речі до маленької скриньки у фоє, та я відмовилася. У сумці лежала Оїнова урна, і я не збиралася витягати її перед містером Доннеллі.

— Ваша сумка намокне. Та й одягнені ви недоречно для озера, — забідкався він, оглядаючи мій одяг і тоненькі шльопки. Одягнена я була у важкий, плетений «у кіску» светр, білу блузу та кремові шаровари. Це був єдиний похорон, який судився Оїнові, і кросівки з джинсами були надто повсякденні для цієї події.

Я мимохіть повернулася думками на Баллінаґарський цвинтар, до каменів у траві, які відвідала напередодні. Для Оїна я хотіла саме такого. Пам’ятника його життю. Чогось вічного. Чогось із його іменем і роками життя. Та він про таке не просив, а залишати могилу в Баллінаґарі, могилу, до якої ніхто не ходив би та про яку ніхто не дбав би після мого повернення до Штатів, теж начебто було б неправильно.

Я дала обіцянку і тепер, зітхнувши, взяла за руку Джима Доннеллі, ступила в ялик, що гойдався на хвилях, і рішучо взялася за весла. Містер Доннеллі із сумнівом поглянув на мене, а тоді відв’язав човна й добряче штурхонув його ногою.

Я занурила весло у воду ліворуч від себе, а тоді — праворуч, потроху експериментуючи й намагаючись увійти в ритм. Човен відгукнувся на мої старання, і я стала мало-помалу віддалятися від причалу. Відгребу трішечки від берега, та й по всьому. Небо вже посіріло, зате вода була спокійна й безтурботна. Містер Доннеллі якийсь час спостерігав за мною, вважаючи за потрібне переконатися в тому, що зі мною все гаразд, а тоді пройшов причалом назад, до берега та свого життєрадісного будиночка з блакитним дахом і квітучим дроком уздовж доріжки.

Я, задоволена собою, плавно просувалася крізь воду. Натяг усього тіла й напруження, що його завдавала гребля, були для мене нові, але вода в озері, спокійна, як у ванні, м’яко плюскала об човен, і я зрозуміла, що цей рух мені подобається. Багатогодинне сидіння за письмовим столом не сприяло доброму здоров’ю, до того ж я вже знала: якщо примушувати себе до фізичної активності, це допомагає писати. Я бігала й примушувала себе віджиматися, щоб руки не знесилили, а на спині не виріс горб. І піт, і рух, і музика, що ревла під час таких занять у мене у вухах, допомагали відволіктися від своїх думок на одну благословенну годину. Фізична активність розганяла туман у голові й стимулювала синапси[14], і за останні десять років я зробила її частиною свого щоденного графіка. Я знала, що досить добре натренована, щоб відгребти на певну відстань і поговорити з Оїном на самоті, перш ніж віддати його вітру.

Мої весла плавно входили й виходили, майже беззвучно розтягуючи й розсуваючи воду. Далеко я не збиралася. Мені було видно причал позаду себе, а за ним — маєток, який ховався серед положистих пагорбів і яскраво вирізнявся блідою лінією даху на тлі зелені. Я веслувала все далі; сумка з урною стояла біля ніг, а мій погляд відірвався від берега й звівся до неба. Сіре небо якось дивно поєднувалося з водою. Довкола панувала майже потойбічна тиша, і цей спокій мене заколисав. Я тимчасово перестала гребти й попливла за течією. Лінія берега була праворуч від мене, а небо оточувало зусібіч.