Що знає вітер

Я, напевно, заснула, бо раптом попливла знову, загубившись у воді й тумані, і настрашено застогнала, впевнена, що мій порятунок був усього-на-всього сном. Тоді мені спало на думку, що я не борсаюсь і не потопаю, і до мене дійшло, що я не пливу — мене підіймають, дістають із човна й виносять на причал. Я відчула, що притулилася щокою до дошок, а мої долоні злегка торкнулися вологого зношеного дерева.

— Еймоне! — погукав мій рятівник, і я почула, як він дременув причалом. Його кроки хутко віддалялись, а дошки вібрували у мене під вухом.

— Еймоне! — прокричав він іще раз — тепер, щоправда, далі. Повернулися дві пари квапливих ніг, тягнучи за собою візок, який скреготів по нерівних дошках. Чоловік, який знайшов мене на озері, сів поряд зі мною навпочіпки й прибрав із мого обличчя волосся.

— Знаєш, хто це, Еймоне? — спитав мій рятівник.

— Енні? — видихнув інший голос. — Це Енні?

Мій рятівник лайнувся так, наче чоловік на ім’я Еймон підтвердив те, у що не зовсім вірилося йому самому.

— Що з нею сталося, доку? Хто це скоїв?

— Еймоне, я не знаю, що сталося. Й у що вона вплуталась. А ще мені потрібно, щоб ти мовчав про це, аж поки я не дізнаюся.

— Доку, я гадав, вона мертва! — видихнув Еймон.

— Ми всі так гадали, — пробурчав док.

— Як ви втримаєте це в таємниці? Не можна ж заховати людину, — запротестував Еймон.

— Я не триматиму в таємниці її… проте мені потрібно зберегти в таємниці це, доки я не дізнаюся, де в біса вона була весь цей час і чому хтось підстрелив її й викинув у озеро.

Тут чоловік на ім’я Еймон замовк, так, мов йому було щось відомо й поза цією розмовою. Я хотіла все пояснити, обуритися, сказати, що виникло якесь непорозуміння. Та це бажання було щонайбільше думкою, яка вже розпадалась, а коли мене поклали у візок — візок, який смердів капустою й мокрою псиною, — воно остаточно щезло. Я відчувала їхнє завзяття та їхній страх, але туман, подібний до тієї імли, що сховала чоловіків із вогнепальною зброєю, поглинув мене й мої запитання — я знепритомніла.

24 лютого 1917 року