Що знає вітер

Розділ 5 Зшаліла дівчина

Зшаліла, пісню вигадує,

На березі моря танцює;

Душа розділилась їй надвоє,

Дереться, падає, болю не чує…[16]

В. Б. Єйтс

Я прокинулася серед червонястої темряви й рухливих тіней. Вогонь. У каміні тріснуло й упало поліно, і від цього зашкварчали тріски — так, що я підхопилася, а тоді скрикнула від болю, що охопив увесь мій бік. Той тріск був схожий на постріл, і я згадала все, хоч і не знала напевне, що це: спогад чи нова історія. У мене часом бувало подібне. Я так поринала в писання, що сцени й персонажі, яких я створювала, оживали у мене в голові, об’ємні й динамічні самі собою, і приходили до мене вві сні.

Мене підстрелили. Мене витягнув із води чоловік, який знав моє ім’я. А тепер я тут, у кімнаті, трохи схожій на мою в готелі «Ґрейт-Сазерн», хоча на підлозі в ній замість килима був паркет, укритий квітчастими доріжками, шпалери на стінах були не такі пурпурові, а вікна — оздоблені довгими тюлевими фіранками, а не важкими портьєрами, що давали змогу гостям спати у темряві в полудень. На приставних столиках обабіч ліжка стояли дві лампи з абажурами з плісированої тканини. Я глибоко вдихнула, намагаючись оцінити, як тяжко мене травмували. Ретельно обмацала пальцями живіт, обережно оминувши місце, де правий бік було перев’язано найщільніше. Коли я бодай трохи ворушилася, те місце пекло і тягло, та, зважаючи на розташування пов’язки, куля не завдала серйозної шкоди. Про мене подбали, я була чиста й суха (хоч і гола-голісінька під ковдрою), а також гадки не мала, де перебуваю.

— Ти знову підеш?

Дитячий голос, безплотний і раптовий, долинув з кінця ліжка, від моїх ніг. За пруттям латунних билець хтось стояв і дивився на мене.

Я поволі підвела голову, щоб побачити, хто там, і негайно облишила цю спробу: боляче скоротилися м’язи живота.

— Підійди, будь ласка, ближче, — засапано попросила я.

Запала важка тиша. Тоді я відчула, як моїх стоп торкнулася маленька рука, і ліжко злегка затремтіло, неначе дитина вчепилася в його край і сховалася за ним. Дитя просувалося кілька довгих секунд, але цікавість явно перемогла острах, і за мить я опинилася віч-на-віч із невеличким хлопчиком. На ньому була біла сорочка, сяк-так заправлена в темні штанці, що трималися на шлейках, через що він скидався на маленького дідусика. Його руде волосся мало дуже темний і теплий, аж до багрянцю, відтінок. Хлопчик мав симпатичний задертий носик, і в нього не було одного переднього зуба, дірка від якого світилася з-за розтулених губ. Колір його блакитних очей можна було розрізнити навіть при мерехтливому світлі. Великі й пильні очі відверто вдивлялися в мої, і я одразу зрозуміла, що знаю його.

Я знала ці очі.

— Ти знову підеш? — повторив він.

Я лише за мить відділила його акцент від слів. Він сказав: «Ти знову пійдеш?»

Чи збиралась я піти? Як я могла піти? Я ж навіть не знала, як сюди прибула.

— Я не знаю, де я, — прошепотіла, копіюючи його акцент і дивним чином спотворюючи слова. Морфій. — І тому не знаю, куди піду, — договорила я.

— Ти в Ґарва-Ґлібі, — просто сказав він. — У цій кімнаті ніхто ніколи не спить. Тепер вона може бути твоєю.

— Дуже мило з твого боку. Мене звати Енн. Можеш мені сказати, як звуть тебе?

— А ти хіба не знаєш? — спитав він, наморщивши носа.

— Ні, — прошепотіла я, хоча це зізнання, як не дивно, здавалося подібним до зради.

— Оїн Деклан Ґаллагер, — із гордістю відповів він, назвавши мені своє повне ім’я, як часом роблять діти.

Оїн Деклан Ґаллагер. Ім’я мого дідуся.

— Оїн? — Мій голос підвищився з подиву, і я простягнула руку, щоб його торкнутися, раптом твердо вирішивши, що насправді його взагалі немає. Він відступив і перевів погляд на двері.

Я спала. Я спала й бачила дивний, чудовий сон.

— Скільки тобі років, Оїне? — спитала я зі сну.

— А ти не пам’ятаєш? — спитав він.

— Ні. Я… заплуталася. Мало що пам’ятаю. Можеш мені сказати? Будь ласка.

— Мені майже шість.

— Шість? — зачудувалась я. Шість. Мій дідусь народився 1915 року, менше ніж за рік до повстання, що забрало життя його батьків. Якщо йому майже шість, то надворі… 1921 рік. Мені снився 1921 рік. Мені приверзлося, що мене застрелили і я мало не потонула. Можливо, я померла. Я не почувалася мертвою. У мене боліла рана — навіть попри знеболювальне. Боліла голова. Болів живіт. Але язик працював. У снах мій язик ніколи не працював.

— Твій день народження — одинадцяте липня? Це я пам’ятаю, — сказала я.

Оїн з ентузіазмом кивнув, мало не торкнувшись худими плечима непропорційно великих вух, і всміхнувся так, наче я трішки реабілітувалася.

— Так.

— А… який нині місяць?

— Червень! — писнув він. — Тому мені майже шість.

— Ти тут живеш, Оїне?

— Так. Із доком і бабунею, — нетерпляче відповів він, почуваючись так, ніби цим усе пояснив.

— Із лікарем? — Добрий лікар, Томас Сміт. Оїн казав, що той був йому як батько. — Оїне, як звати лікаря?