Що знає вітер

— Обережно. Знову відкриється рана, — запротестував Томас. Голос у нього був по-сонному грубий і по-ірландськи м’який. Я почула, як він підвівся, і його стілець зарипів, але я не стала на те зважати й відчула, як ковдра спала з моїх пліч, хоча я зібралася на силі й підтягнула простирадло до грудей. Де мій одяг? Я сиділа оголеною спиною до нього й почула, як він підійшов і зупинився біля ліжка.

Томас підніс до моїх губ склянку води, і я вдячно стала її пити. Він тримав руку, теплу і тверду, у мене на спині.

— Де ти була, Енн?

«Де я зараз?»

— Не знаю, — пошепки вимовила я. Дивитися на нього, щоб оцінити його реакцію, я не стала. — Не знаю. Знаю тільки, що я… тут.

— І як довго ти тут будеш? — Його голос був такий холодний, що мій страх зріс, наповнивши мої груди, викликавши заніміння в кінцівках і пульсацію в кінчиках пальців.

— Теж не знаю, — відповіла я.

— Це вони з тобою таке зробили? — спитав він.

— Хто? — У моїх думках це слово було зойком, а на вустах — зітханням.

— Контрабандисти зброї, Енн. — Тепер настала його черга шепотіти: — Ти була з ними?

— Ні. — Я рішучо захитала головою — кімната від цього аж попливла. — Мені треба до вбиральні.

— Вбиральні? — Він від подиву підвищив голос.

— До туалету? До виходку? — Я пошукала в голові відповідні ірландські назви.

— Тримайся за мене, — наказав він, схилившись наді мною та просунувши під мене руки. Я, борюкаючись із простирадлом, узагалі не змогла триматися за нього, бо силкувалася не розкритися, коли він випрямився й підняв мене.

Він виніс мене з кімнати й проніс вузьким коридором до вбиральні, а там обережно посадовив на унітаз. Високо на стіні висів бачок, з’єднаний довгою латунною трубкою з бездоганно круглим сидінням. Приміщення було досконало прибране, а вмивальник-стійка й ванна з декоративними ніжками та важкими округлими вигинами гордо виблискували.

Я абсурдно раділа, що йому не довелося пхатися через увесь будинок до нужника на подвір’ї та що мені не довелося присідати над нічною вазою. Наразі про присідання й мови бути не могло.

Томас пішов без жодного слова, явно впевнений, що з рештою я можу впоратися сама. Кілька хвилин по тому він повернувся й тихо постукав у двері, і я відчинила йому, помітивши наші відображення в маленькому дзеркалі над раковиною, а тоді він знов обережно підхопив мене, зустрівшись зі мною поглядом у склі. Моє волосся обернулося на кучеряве вороняче гніздо, з одного боку притиснуте сильніше, ніж із другого, а в очах за ледь теплою зеленню була порожнеча. Я мала жахливий вигляд і була надто виснажена, щоб цим перейматися. Коли він повернув мене на ліжко й накрив ковдрою, я вже майже встигла заснути.

— П’ять років тому я знайшов Деклана. Проте не знайшов тебе, — сказав він так, наче більше не міг мовчати. — Я думав, що ви з Декланом разом. Евакуював поранених із головпоштамту на Джервіс-стріт. Потім вогонь став надто великим, з’явилися барикади, і я не зміг повернутись.

Я підняла бетонні повіки й побачила, що він із сумним виразом обличчям пильнує за мною. Він потер лице так, наче міг стерти цей спогад.

— Коли полум’я поглинуло головпоштамт, його всі покинули. Деклан…

— Головпоштамт? — Я була страшенно втомлена, і запитання вихопилося саме собою.

Він витріщився на мене, наморщивши чоло.

— Пошта, Енн. Хіба ви з Декланом і добровольцями не були на пошті? Мартін сказав, що гадав, ніби ти евакуювалася з жінками, та Мін повідомила, що ти повернулася. Сказала, що будеш із Декланом до кінця, ти на цьому наполягла. Але з Декланом тебе не було. Куди ти поділася, Енн?

Я цього не пам’ятала, та раптом здогадалася. Великоднє повстання. Він описував події, які я досить детально вивчала.

— Тієї битви нам було не виграти, — бурмотів Томас. — Ми всі це знали. Це знали ви з Декланом. Ми говорили про те, що означатиме революція, що означатиме навіть звичайна відсіч. У цьому було щось славне. Славне й жахне.

— Славне й жахне, — прошепотіла я, уявляючи це й знову думаючи, чи не створила я, бува, цієї сцени так, як у дитинстві вигадувала історії, ставлячи себе в самісінький центр подій і гублячись у власних витворах.

— Наступного дня після нашого відступу з головпоштамту лідери здалися. Я знайшов Деклана: він лежав на вулиці. — Говорячи про Деклана, Томас пильно стежив за мною, а я могла хіба що безпорадно глипати на нього у відповідь. — Він не покинув би тебе в головпоштамті, а та Енн, яку я знав, не покинула б його взагалі.

«Та Енн, яку я знав».

Мені закрутило в животі від страху, кислого й пекучого. Цей поворот сюжету мені не подобався. Оїнової матері так і не знайшли. Її тіла так і не знайшли. Вирішили, що вона мертва, так само як і її чоловік, — загубилася під час повстання, що закінчилося просто жахливо. А тепер я тут і знову викликаю запитання, які вже давно були забуті. Це погано. Це дуже погано.