Що знає вітер

8 вересня 1917 року

«Ґарва-Ґліб» означає «суворе місце». Я завжди вважав, що це цікава назва як на таку чудову місцину, бо його земля лежить біля озера, дерева тут високі, ґрунт плодючий, а трава зелена. Ця земля — не суворе місце. Проте для мене Ґарва-Ґліб завжди був саме такий. Суворе місце. Складне місце. Повсякчас я розривався між любов’ю й огидою до нього. Тепер він належить мені, але так було не завжди.

Він належав Джонові Таунсенду, моєму вітчимові, англійському землевласникові, чиїй родині було надано землю на озері за триста років до його народження. Джон був хорошою людиною. Він був люб’язний до моєї матері й до мене, і після його смерті цю землю успадкував я. Ірландець. Земля вперше за триста років опинилася в ірландських руках. Я завжди вважав, що ірландською землею мають володіти ірландці та ірландки, люди, які жили й помирали в цьому ґрунті з покоління в покоління.

Однак це усвідомлення не викликало в мене гордості чи радості через відновлену справедливість. Замість цього, роздумуючи про Ґарва-Ґліб і долю, що всміхнулася мені, я зазвичай сповнювався тихого відчаю. Кому багато дано, з того багато й спитають, і я питав із себе чимало.

Я не ставив Джонові Таунсенду на карб його англійськості. Я його любив. Він не мав лихих думок чи намірів, не мав упереджень щодо ірландців, не мав ненависті в серці. Він був просто людиною, яка прийняла те, що було їй дано. Тавро на його спадщині за кілька віків поблякло. Він не відчував провини через гріхи батьків. І не мав відчувати. Але я не забував історії.

Я гадав, що нічим не відрізняюся від свого вітчима. Я користав із його багатства. Радо брав те, що мені давали. Він забезпечив мені чудове виховання. Коли я хворів, мене лікували найкращі лікарі. Я здобув хорошу медичну освіту, яку він оплатив. Коли я подорослішав, винайняв розкішний будинок у Дубліні, де я жив, навчаючись у медичній школі Університетського коледжу Дубліна. Придбав машину, щоб відвезти мене додому посередині другого курсу, коли померла моя мати. А померши за шість місяців до Повстання, вітчим залишив мені все, що мав. Я не заробляв грошей, які вклав у Лондонську фондову біржу. Не працював заради коштів, які лежали в Королівському банку на Нокс-стріт, і заради банкнот, якими був заповнений сейф у бібліотеці в Ґарва-Ґлібі. Усі рахунки було записано на мене, та я цих грошей не здобував.

Я міг би піти на знак протесту, відмовившись від багатства й ласки Джона Таунсенда. Але я не був дурнем. Я був ідеалістом, націоналістом, гордим ірландцем, але не дурнем. П’ятнадцятирічним хлопцем, сидячи у класній кімнаті у Вексфорді та слухаючи, як учитель читає «Промови з лави підсудних»[17], я пообіцяв собі, що використовуватиму свою освіту, становище й талан на користь Ірландії. У ті дні Деклан завжди був поруч зі мною, такий самий пристрасний і так само відданий справі свободи Ірландії, як я. Декланові також забезпечили освіту гроші Джона Таунсенда. Вітчим хотів, щоб я жив серед друзів, й оплачував Декланові житло й харчування, організовував йому поїздки додому, до матері, а кілька років по тому, коли Деклан одружився з Енн, навіть оплатив йому весілля й дозволив парі жити в хатинці наглядача в Ґарва-Ґлібі, не платячи за оренду.

Коли ми з Декланом зв’язалися з місцевим осередком «Шинн Фейн» і вступили до Ірландського республіканського братства, Джон Таунсенд цього не схвалював. Утім, він не позбавив нас своїх коштів чи ласки. Тепер, коли від стін Ґарва-Ґліба більше не відлунює його голос, я питаю себе, чи не образили ми його у своєму завзятті. Питаю себе, чи бувало так, щоб через наші промови про несправедливе британське панування та кривавих англійців він занепадав духом і віддалявся. Ця думка викликає в мене великий жаль. Мені довелося змиритися з тим, що ідеалізм часто переписує історію відповідно до свого бачення. Насправді ж не всі англійці тирани й не всі ірландці святі. Вже пролито вдосталь крові й висунуто вдосталь звинувачень, щоб засудити можна було нас усіх.

Але Ірландія заслуговує на незалежність. Я не такий завзятий чи затятий, як колись. Не такий наївний і не такий сліпий. Я бачив, чого варта революція, і ціна її висока. Та дивлячись на Оїна й бачачи його батька, я досі відчуваю нутром тугу й чую кістками надію.

Т. С.