Що знає вітер

— Енн, сьогодні неділя. У неділю О’Тули не працюють, а я не приймаю пацієнтів, якщо не йдеться про екстрені випадки. Я двічі поспіль пропустив месу. Не сумніваюся, що отець Дарбі зазирне до нас, щоб запитати чому й випити мого віскі.

— Сьогодні неділя, — повторила я, намагаючись пригадати, який день був тоді, коли я розвіяла Оїнів попіл на Лох-Ґіллі.

— Я витягнув тебе з озера минулої неділі. Ти пробула тут тиждень, — підказав він, зібравши моє волосся в одну руку й обережно провівши жорстким гребінцем по всій його довжині.

— Яке сьогодні число? — спитала я.

— Третє липня.

— Третє липня 1921 року?

— Так, 1921-го.

Поки я мовчала, він продовжував, обережно розчісуючи сплутане волосся.

— Буде оголошено перемир’я, — пробурмотіла я.

— Що?

— Британці запропонують перемир’я з Дойлом. Обидві сторони погодяться на це одинадцятого липня 1921 року. — Ця дата, на відміну від багатьох інших, затрималась у моїй пам’яті, бо одинадцятого липня в Оїна був день народження.

— І звідки ти це знаєш? — Томас, звісно, мені не повірив. Говорив він стомлено. — Де Валера намагається вмовити британського прем’єр-міністра на перемир’я з грудня минулого року.

— Просто знаю.

Я заплющила очі, думаючи, як йому про це сказати, як переконати його в тому, хто я така. Мені не хотілося вдавати іншу людину. Та чи дозволить він мені залишитись, якщо я не буду Енн Фіннеґан Ґаллагер? І куди я піду, якщо не зможу піти додому?

— Ось. На цьому, мабуть, і все, — промовив Томас і провів рушником по щойно розчесаних пасмах, вимокаючи воду й зайву олію. Я помацала гладеньке волосся, що вже почало закручуватися на кінчиках, і тихо подякувала Томасові. Він підвівся і, обвивши руками мої плечі, допоміг мені зіп’ястися на ноги.

— Зараз я тебе покину. Ось ганчірка й мило для миття. Не чіпай пов’язок. Я буду поряд. Як закінчиш, поклич мене. І заради всього святого, не зімлій. — Він попрямував до дверей, але, повернувши ручку, завагався. — Енн!

— Так?

— Вибач. — Його вибачення на кілька секунд затрималося в повітрі, а тоді він продовжив: — Я покинув тебе в Дубліні. Я шукав тебе. Але мав шукати й далі. — Він говорив дуже тихо, відвернувшись і напруживши спину. Я читала його слова, його розповідь про Повстання. Відчувала його муку. Відчувала її й тепер — і хотіла звільнити його від тягаря.

— Тобі нема за що вибачатися, — сказала я з упевненістю в голосі. — Ти подбав про Оїна. І про Бріджид. Повернув додому Деклана. Ти хороша людина, Томасе Сміт. Дуже хороша.

Він захитав головою, опираючись мені, а тоді знову заговорив — із напруженням у голосі.

— На його надгробку є твоє ім’я. Я поховав поруч із ним твою шаль — зелену, ту, яку ти обожнювала. Це була єдина річ, яку я зміг відшукати.

— Знаю, — заспокоїла його я.

— Ти знаєш? — Він різко повернувся, і в його очах заблищав смуток, який я до цього чула в його голосі. — Звідки знаєш?

— Бачила її. Бачила могилу в Баллінаґарі.

— Енн, що з тобою сталося? — поцікавився він, повторивши запитання, яке вже й так ставив занадто часто.

— Я не можу тобі сказати, — благально промовила я.

— Чому? — роздратовано скрикнув він, і я підвищила голос, щоб не відставати від нього.

— Тому що не знаю. Не знаю, як сюди потрапила! — Я трималася за край раковини, і моє обличчя, напевно, достатньо добре виражало правдивість чи відчай, бо Томас тяжко зітхнув і провів рукою крізь тепер уже скуйовджене волосся.

— Гаразд, — прошепотів він. — Поклич мене, як закінчиш.

Він пішов, не сказавши більше ні слова й зачинивши за собою двері до ванної. Я ж обмилася тремтливими руками, стоячи на хистких ногах, настрашена як ніколи в житті.

***

Наступного дня повернулися Оїн і Бріджид. Я почула, як Оїн промчав угору широкими сходами, а тоді назад, униз, і як Бріджид сказала йому, що я відпочиваю й мене не треба турбувати. На той час я вже двічі побувала у ванній сама, рухаючись обережно, але дедалі впевненіше, почистила зуби й самотужки зачесалася. Мені хотілося вдягнутися, побачити Оїна, рухатись, але я не мала чого вдягнути, крім двох чужих нічних сорочок, які були на мені, відколи я почала видужувати. Я була неспокійна і квола й увесь день виглядала зі своїх двох вікон, задивляючись на краєвид. Кімната, у якій я спала, була розташована в кутку будинку, і з одного вікна мені було чітко видно доріжку перед парадними дверима, а з другого можна було добре роздивитись озеро. Я або дивилася на зелені дерева й мерехтливе озеро в обрамленні їхніх гілок, або чекала, коли тінистою доріжкою повертатиметься Томас.

Він рідко спав. Увечері в неділю його викликали — треба було прийняти пологи, — і я провела ніч у великому будинку сама, досліджуючи перший поверх. Томас, перш ніж поїхати, зайшов до мене: побоювався, що я недостатньо здорова, щоб залишатися на самоті. Я запевнила його, що зі мною все гаразд. Але не сказала, що провела на самоті значну частину свого дорослого життя й не потребувала постійного товариства.