Що знає вітер

— Волосся — ні. Розтягнеш шви на боці. Цим займусь я, — твердо сказав він, відгорнув ковдру й допоміг мені підвестися. — Можеш ходити?

Я кивнула, і він притримав мою руку, поки я човгала до ванної, куди Томас носив мене кілька разів за останні дні. Постійна й буденна потреба попісяти була однією з тих речей, які й переконали мене, що я не сню. І не мертва.

— Спершу зуби, будь ласка, — попросила я.

Томас поклав на раковину маленьку дерев’яну щітку з короткими щетинками й тюбик, чимось схожий на знайому мені зубну пасту. Щетинки були виготовлені з шерсті якоїсь тварини й жорсткі. Я постаралася не надто замислюватися про це та про мильний смак пасти. Терла обережно, дотерши зуби пальцем, щоб уникнути кровотечі. Томас чекав, коли у трубах забулькає тепла вода, — і тоді я помітила невеличку зморшку між його брів, а також те, як він стежить за мною. Коли я закінчила, Томас підсунув до величезної ванни на декоративних ніжках дерев’яний табурет середньої висоти й опустив мене на нього. Я закуталась у стару сорочку Бріджид, яка кепсько на мені сиділа, і спробувала перехилитися через край великої ванни, але кут вийшов такий, що я засичала від болю.

— Здається, я ще не можу нагинатися.

— Стій. Тримайся за бік, а я зроблю решту.

Стояти прямо мені було зручніше, але я була квола й хиталась, а голова неприємно мене обтяжувала. Я опустила її на груди, тимчасом як Томас почав наповнювати порцеляновий глек і лити воду мені на голову, а після її ледь теплого потоку я відчула його впевнені руки.

Усе це — і тепло, і його лагідна допомога — здавалося чудовим, але я, намагаючись не змочити пишної сорочки й силкуючись утриматися на ногах, почувалася так гидко, що аж засміялася, й відчула, як поряд зі мною завмер Томас.

— Я роблю щось не так? — спитав він.

— Ні. Ти чудово все робиш. Дякую.

— Я вже й забув, як він звучить.

— Що звучить?

— Твій сміх.

Я враз перестала сміятись. Я була самозванкою, і усвідомлювати це було огидно й лячно. Потік води лився, доки моя голова не обважніла від вологи так, що потягнула за мій бік. Я хитнулась, і Томас повернув мені рівновагу, правою рукою викрутивши мені волосся, а лівою вчепившись у мене.

— Щоб вимити тобі голову, мені потрібні обидві руки. Якщо я тебе відпущу, ти впадеш?

— Ні.

— Безглуздо казати, що ти не впадеш, якщо ти впадеш, — дорікнув він.

У його акценті, у його співучих словах, які перерубували дуже помітні «т», було щось таке, що проникало мені під шкіру. Я не знала, чи це просто були звуки мого дитинства, Оїнові звуки, та це мене втішало. Томас поволі відпустив мене, перевіряючи правдивість моєї заяви. Коли я не захиталася, він кинувся намилювати мокру масу волосся шматком мила. Я скривилась, але не від болю, а тому що уявити не могла, який вигляд матиме моє волосся, коли висохне. Я користувалася дорогими засобами, щоб мої кучері не розпушувались і не ставали некерованими.

Томас діяв ретельно, але лагідно — обробляв милом усе волосся та споліскував його, торкаючись довгими пальцями шкіри голови й ні на мить не відходячи від мене, — і від його ласки мені хотілося заридати. Я зціпила зуби, борючись зі слізьми, від яких мені щипало в очах, і казала собі, що поводжуся сміховинно. Напевно, я хитнулася знову, бо Томас обгорнув мої плечі рушником, витиснув із волосся зайву воду, а тоді ще раз опустив мене на табурет.

— У вас є… олія… чи тонік… для розгладжування волосся? — спитала я, затинаючись і намагаючись уживати потрібні назви. — Щось для розплутування ковтунів?

Томас звів догори брови, а тоді прибрав зі свого чола пасмо темного волосся. Сорочка в нього була волога, та й закасані по лікоть рукави були в не набагато кращому стані.

Я відчула себе докучливою дитиною.

— Не зважай. Даруй. Дякую, що допоміг.

Він замислено стиснув губи й повернувся до високої шафи біля дверей.

— Моя мати мила волосся добре збитим яйцем і споліскувала розмариновим чаєм. Може, якось іншим разом, га?

Він поглянув на мене з ледь-ледь помітною усмішкою. Дістав із шафи металевий гребінець із тонкими зубцями й маленьку скляну пляшечку. Через жовту етикетку з написом «Бріолін» над малюнком чоловіка з глибоким проділом у прилизаному чорному волоссі я вирішила, що пляшечка належить Томасові.

— Я помажу трохи, та й годі. Від нього залишається масний слід, на який скаржиться Бріджид. Вона каже, що я залишаю плями на меблях, яких торкаюся головою.

Він сів на унітаз і підтягнув до себе табурет зі мною так, що я опинилася між його колінами спиною до нього. Я почула, як він зняв із пляшки кришечку й потер руками. Запах, усупереч моїм страхам, був доволі приємний. Запахло Томасом.

— Починай із кінчиків і переходь угору, — тихо порадила я.

— Так, мем, — кумедно озвався він, і я закусила губу, намагаючись не розсміятись. Я зауважила, якими інтимними були його дії. Навіть уявити не могла, щоб інші чоловіки двадцятих так дбали про своїх жінок. А я його жінкою не була.

— Пацієнтів сьогодні немає? — спитала я, коли він почав робити так, як я порадила, ведучи руками знизу вгору крізь мокрі пасма, що падали мені на спину.