Що знає вітер

— Ми про це знали б. Якби тебе відправили до Англії разом із іншими в’язнями, ми про це знали б. Інших жінок випустили. Всіх випустили. Кілька років тому. А… а з тобою все гаразд! — твердо сказав Томас і відвернувся, засунувши руки до кишень штанів. — Твоє волосся… твоя шкіра. Ти маєш… гарний вигляд.

Мені поставили на карб добре здоров’я; до того ж він сказав це різко, хоча жодного разу не підвищив голосу. Відтак повернувся до мене знову, але до ліжка не підійшов.

— Ти маєш гарний вигляд, Енн. Ти, певна річ, не марніла в англійській в’язниці.

Я не мала що сказати. Не могла надати жодного пояснення. Я не знала, що сталося з Енн Ґаллагер із 1921 року. Не знала. Мені згадалися могили в Баллінаґарі, високий надгробок із прізвищем «Ґаллагер» біля підніжжя. Той надгробок був спільний для Енн і Деклана, і дати на ньому були чіткі: 1892–1916 роки. Я бачила його вчора. Я просто сню. Просто сню.

— Енн? — не вгавав Томас.

Я чудово вміла брехати. Не через облудність, а через те, що мій розум умів миттєво вигадувати різні варіанти й сюжетні повороти, і будь-яка моя брехня оберталася на альтернативну версію історії. Така вправність мені не надто подобалась, але я вважала це виробничим ризиком. Тепер я брехати не могла. Не знала достатньо, щоб створити переконливу історію. Поки що не знала. От я засну, а коли прокинуся, це закінчиться. Я зціпила зуби й заплющила очі, відгороджуючись від усього цього.

— Не знаю, Томасе.

Я вимовила його ім’я, неначе благаючи залишити мене у спокої, й повернула голову до стіни: мені було потрібно сховатися серед власних думок, і був потрібен простір для їхнього вивчення.