Що знає вітер

— Томас. Але бабуня зве його доктор Сміт.

Я стиха засміялася, тішачись, що в мене такий детальний сон. Не дивно, що рятівник був мені знайомий. Це ж чоловік зі знімків, чоловік із блідим поглядом і неусміхненими вустами, той, хто, за словами Оїна, кохав Енн. Сердешний Томас Сміт. Він був закоханий у дружину свого найкращого друга.

— А хто твоя бабуня? — спитала я хлопчика, насолоджуючись запаморочливою сонною головоломкою, у яку потрапила.

— Бріджид Ґаллагер.

— Бріджид Ґаллагер, — видихнула я. — Правильно.

Бріджид Ґаллагер. Оїнова бабуся. Мати Деклана Ґаллагера. Свекруха Енн Ґаллагер. Енн Ґаллагер.

Томас Сміт назвав мене Енн.

— Томас каже, що ти моя мама. Я чув, як він казав про це бабуні, — квапливо проказав Оїн, і я охнула, а рука, яку я підняла, щоб його торкнутися, впала на ліжко. — Мій тато теж повернеться? — продовжив він, не чекаючи на мою відповідь.

Його батько? О господи. Це і є Оїн. Це мій Оїн. Ще геть дитина. А його мати й батько мертві. Я не його мати, і ніхто з них не повернеться. Я затулила очі руками й наказала собі прокинутись.

— Оїне! — покликала жінка звідкілясь у будинку, шукаючи маленького хлопчика, і той миттю зник, помчавши до дверей і вислизнувши з кімнати. Двері обережно, тихенько зачинились, і я дозволила собі провалитися в інший сон, у безпечну пітьму, де дідусі не оберталися на маленьких хлопчиків із багряним волоссям і чарівними усмішками.

Коли я прокинулася знову, моєї шкіри торкалися чиїсь руки, а ковдру було відсунуто вбік, тож мій живіт був оголений, поки мені міняли пов’язки.

— Загоїться швидко. У боці залишиться шрам, та могло б бути й гірше.

Це знову був чоловік зі світлин. Томас Сміт. Він мав мене за іншу людину. Я заплющила очі, щоб від нього відгородитись, але він не йшов. Його пальці спритно оминали мій супротив, стійкі та впевнені. Я запанікувала, стала дихати коротко й шумно.

— Тобі болить?

Я писнула — радше зі страху, ніж від болю. Мені було страшно себе виказати. Я не була тією, за кого він мене мав, і раптом мені стало дуже лячно сказати йому, що він припустився жахливої помилки.

— Ти так довго спала. Енн, тобі доведеться якось зі мною поговорити.

Що я скажу, якщо з ним говоритиму?

Він дав мені ложку чогось прозорого й липкого, і я замислилася, чи не винен у моїх галюцинаціях лауданум.

— Бачила Оїна? — спитав він.

Я кивнула й ковтнула, згадавши образ маленького хлопчика з яскравим волоссям і знайомими очима, що глипав на мене крізь латунне підніжжя. Мій розум витворив дуже гарну дитину.

— Я сказав йому не заходити сюди, — зітхнув Томас. — Але, правду кажучи, не можу ставити це хлопчині на карб.

— Він достоту такий, яким я його уявляла.

Я проказала це тихо, повільно, стараючись передусім вимовити слова так, як вимовив би їх мій дідусь. Зімітувати цей м’який акцент мені було під силу, і я імітувала його все життя. Проте в цьому відчувалася фальш, і, намагаючись обманути Томаса Сміта акцентом, я скривилася. Слова були правдиві. Оїн був достоту такий, яким я його уявляла. Та я не була його матір’ю, і все це було не насправді.

Коли я прокинулася знову, в голові у мене було набагато ясніше, а кольори, які плавали у відтінках темного багрянцю й помаранчевого у світлі вогню, тепер залишалися на місці, не виходячи за межі конкретних ліній і сталих форм. За шибками двох високих вікон збиралося (чи, може, зникало?) світло. Ніч уже поблякла, але сон тривав.

Вогонь у каміні й маленький хлопчик з іменем мого дідуся зникли, утім, біль загострився, а чоловік із лагідними руками залишився. Томас Сміт сидів згорбившись у кріслі, неначе заснув, пильнуючи мене. Донедавна я вивчала його чорно-білим, коли він дивився на мене зі старої світлини, а тепер вдивлялася в нього знову, кажучи собі, що в моїх обманах немає небезпеки. Тіні в кімнаті майже не додавали йому кольору. Його волосся мало той самий відтінок, що й на знімку, — темний, — але тепер я знала, що глибоко посаджені очі, на які падає старомодно зачесане назад волосся, мають блакитний колір — єдиний колір, що вирізнявся в тумані. Його вуста були злегка розтулені, і їхня лагідна форма та спокійний ухил пом’якшували надто масивне підборіддя, надміру худе обличчя й занадто гострі вилиці.

Його одяг пасував би набагато старшому чоловікові: штани з високою талією, а над ними — приталений жилет, застебнутий на пласкому тілі. Бліда костюмна сорочка без комірця застебнута під горло. Рукави — закасані по лікоть, а ноги в чорних брогах стояли твердо, наче він задрімав, очікуючи, що його ось-ось розбудять. У кріслі з високою спинкою він здавався довгим і кутастим, його кінцівки вільно звисали, зап’ястки й пальці рук тягнулися до підлоги — немов виснажений король-воїн заснув на троні.

Мені хотілося пити, а ще мій сечовий міхур був повен. Я повернулася ліворуч і спробувала підвестися, відштовхнувшись, та враз охнула від вогненного болю в боці.