Що знає вітер

23 травня 1918 року

Минулого місяця під дверима кожної церкви в Ірландії на підписи ірландців чекала обітниця протидії призову. Прем’єр-міністр Англії оголосив, що британські хлопці мучаться, б’ючись на п’ятдесятимильному фронті у Франції, а ірландцям насправді нема на що скаржитися. Примусового призову до британських збройних сил нині бояться в кожній ірландській оселі.

Британці почали гратися в кота-мишки: випускають політичних в’язнів, а тоді хапають їх знов і повторно арештовують. Ще людей почали переслідувати за участь у будь-яких діях, які вважають пропагандою ірландськості: народних танцях, уроках мови, матчах із герлінгу[19] — а також за роздмухування антибританських настроїв.

Це лише викликало певне невдоволення.

Я поїхав до Дубліна 15 травня й довідався, що наступної п’ятниці відбудеться низка облав на оселі відомих членів «Шинн Фейн». Мого імені у списку не було, проте Мік стривожився. Він дістав цей список від одного зі своїх людей у Дублінському замку й порадив мені не їхати додому. Я провів ніч у готелі «Вонз» із Міком і деким іще, щоб пересидіти облави. Де Валера й ще кілька членів ради повернулися додому попри перестороги, і їх затримали й заарештували в ході рейду. Не знаю, що може змусити засумніватись у словах Майкла Коллінза, коли він радить не йти додому, але британці, напевно, були раді тому, кого затримали. На світанку Мік знову взявся за своє: їздив по всьому місту на велосипеді у сірому костюмі, просто під носом у тих самих людей, які понад усе хотіли його заарештувати.

Утішений тим, що моє ім’я досі чисте, я сам попрямував до Дублінського замку. Новопризначений генерал-губернатор Ірландії, лорд Джон Френч — давній друг мого вітчима. Мік у захваті від цього зв’язку. Я прийшов на чаювання до кабінету лорда Френча у штабі, розташованому в замку. Тоді він перелічив усі свої недуги, до чого часто вдаються люди, діставши можливість поговорити з лікарем. Я пообіцяв раз на місяць навідуватися до нього з ліками від подагри. Він пообіцяв роздобути мені запрошення на губернаторський бал восени. Я постарався не скривитись, і це мені в цілому вдалося.

Також він різким тоном заявив, що найперше його завдання на новій посаді — виступити з декларацією про заборону «Шинн Фейн», Ірландських добровольців, Ґельської ліги та «Куман на Ман»[20]. Я покивав у відповідь, думаючи про горщик, який скоро обернеться на котел.

Їдучи до Дубліна, я щоразу думаю про Енн. Часом ловлю себе на тому, що шукаю її, наче вона залишилася тут після повстання і просто чекає, коли її знайдуть. Торік в «Айріш таймс» було нарешті опубліковано список утрат у ході Великоднього повстання. Там було ім’я Деклана. Імені Енн не було. Кількох загиблих досі зазначено як невпізнаних. Але тепер їх уже ніколи не буде впізнано.

Т. С.