Що знає вітер

Досліджувала я недовго. Мало не вбилася, поки прочовгала зі строгої їдальні до величезної кухні й далі, до двох кімнат, якими Томас явно послуговувався як кабінетом і лікарнею. До свого ліжка я дійшла на хистких ногах, неймовірно радіючи, що до кімнати, яку мені відвели, не треба підійматися сходами.

Наступного ранку повернулася прислуга, і ввечері до мене зайшла, принісши тацю із супом і хлібом, дівчинка з білявою косою та в довгій однотонній сукні, прикритій білим фартушком. Вона зняла з мого ліжка ковдру й укривало, поки я їла, і з мовчазною вправністю застелила його знову. Закінчивши, вона повернулася із цікавістю в очах. У руках вона тримала брудну постільну білизну.

— Вам можна допомогти ще чимось, мем? — спитала дівчинка.

— Ні. Дякую. Будь ласка, зви мене Енн. Як звати тебе?

— Я Мейв, мем. Тільки почала працювати. Мої старші сестри, Джозефін й Елеанор, пораються на кухні. А я тут допомагаю Мойрі, іншій своїй сестрі, наводити лад. Я старанно все роблю.

— Мейв О’Тул? — Моя ложка гучно дзенькнула об порцелянову миску.

— Так, міс. Мій тато працює наглядачем у доктора Сміта. Брати пораються надворі, а ми, дівчата, — в хаті. Нас, О’Тулів, десятеро, хоча малий Барт — ще немовля. З моєю прабабусею — одинадцятеро, хоча вона Ґілліс, а не О’Тул. Бабуся така стара, що нам, може, варто рахувати її як двох! — Вона засміялася. — Ми живемо трохи далі вздовж завулка, за великим будинком.

Я дивилася на дівчинку — щонайбільше дванадцятирічну — і пробувала вгледіти в рисах її обличчя літню жінку. Не змогла. Час так докорінно змінив її, що явної подібності не було.

— Дуже приємно познайомитися, Мейв, — невпевнено промовила я, намагаючись приховати шок. Вона ясно всміхнулася й кивнула головою так, наче я була гостею з королівської родини, й вийшла з кімнати.

Вона повернулась. Енн повернулась. Ось що сказала Мейв. Вона не забула. Я була частиною її історії. Я. Не моя прабабуся. Енн Фіннеґан Ґаллагер не повернулася. Повернулася я.