Що знає вітер

Розділ 8 Маска

«Я хочу знати, що там є:

Обман? Кохання?» —

«То з маскою ум заграє

Та будить сподівання…

Не на єство моє»[23].

В. Б. Єйтс

Я не знала напевне, чи Томас послав Бріджид, чи вона сама на це зважилася, та два дні по тому вона притупала до моєї кімнати й оголосила, що мені час підвестися й одягтися.

— Коли ти не повернулася з Дубліна, я поклала твої речі в оту скриню. І зберегла Декланові пожитки. — Голос її урвався, і вона поспіхом закінчила: — Не сумніваюся, що ти впізнаєш свій одяг. Його небагато. Лікар сьогодні відвідує пацієнтів у Слайґо. Він сказав, що по інші потрібні речі відвезе тебе до крамниць.

Я радо закивала й обережно злізла з ліжка. Я видужувала, та рухатися без болю ще довго не зможу.

— Ти із цим волоссям схожа на циганку, — різко заявила Бріджид, оглядаючи мене. — Треба буде його підстригти чи заколоти. Люди думатимуть, що ти втекла з божевільні. Але ти й хочеш, щоб вони так думали, еге ж?

Знітившись, я спробувала пригладити свої темні кучері. Уявити себе з високою зачіскою під «дівчат Ґібсона»[24], що її носила Бріджид, я не могла. Я не знала, чи була тоді така мода, та дотримуватися її не мала наміру. На одній зі світлин у Енн було волосся до підборіддя, що м’яко закручувалося довкола її обличчя. Уявити себе в такому стилі я теж не могла. Надто вже кучеряве в мене волосся. Якщо ж його не стримуватиме вага завдяки чималій довжині, воно буде страшенно пухнасте. Що ж до заяви Бріджид про божевілля, то ця ідея була непогана. Якщо люди думатимуть, що я з’їхала з глузду, вони справді захочуть триматися подалі.

Бріджид невдоволено буркотіла далі так, наче мене не було в кімнаті.

— Ти з’являєшся нізвідки — ще й не просто так, а з пораненням, — у чоловічому одязі, і чекаєш, що ми приймемо тебе з відкритими обіймами.

— Я нічого такого не чекала, — відповіла я, та вона зігнорувала мене й відімкнула скриню під переднім вікном маленьким ключем, який дістала з кишені фартуха. Підняла кришку і, задоволена тим, що у скрині лежать саме ті речі, які вона пам’ятала, розвернулася до виходу з кімнати.

— Гадаю, найкраще було б, якби ти дала Оїнові спокій. Він тебе не пам’ятає, а ти лише засмутиш його своєю забудькуватістю, — владно кинула вона через плече.

— Я так не можу. — Я заговорила, ще навіть не усвідомивши, що ці слова в мене на язиці.

Бріджид крутнулася в мій бік, притиснувши руки до свого фартуха.

— Можеш. І так буде, — наполягла вона холодно й категорично, і я мало не здалася.

— Ні, Бріджид, — тихо сказала я. — Я проводитиму з ним якомога більше часу. Не намагайся тримати його подалі. Не роби цього. Я знаю, що ти його любиш. Але тепер я тут. Будь ласка, не роби спроб тримати нас нарізно.

Лице в неї скам’яніло, очі скрижаніли, а губи стиснулися так щільно, що в них геть не зосталося м’якості.

— Ти дуже його любила. Бріджид, він гарний хлопчик. Дякую за все, що ти зробила. Я ніколи не зможу висловити, як глибоко тобі вдячна, — запевнила я, і мій голос благально затремтів. Але вона повернулася, начебто геть не зворушена, і гайнула з кімнати.

Її гнів добре відчувався, а біль і образа були не менш реальні, ніж моя рана. Я муситиму постійно нагадувати собі, що той гнів — не мій тягар, хоч він і спрямований на мене.

Я подибала коридором до ванної, вмилася, почистила зуби й зачесалась, а тоді повернулася до своєї кімнати й до скрині, яка там чекала на мене. Перебрала її вміст, жадаючи звільнитися від нічної сорочки, вдягнутися й покинути кімнату, у якій знемагала десять днів.

Я одягнула через низ довгу темну спідницю й спробувала її застебнути. Пояс у неї був затісний, а може, то просто я занадто розпухла. Я зняла спідницю через ноги й пошукала у скрині білизну. Трусики, що були на мені, коли Томас витягнув мене з озера, були вологі через те, що я напередодні випрала їх у раковині. Решта мого одягу була охайно складена на верхній полиці невеличкої шафи, а дірки від кулі на ньому — вправно зашиті. Навіть до сьогодні я думала, чи не вдягнутися в нього, та я знала, що незвичність цього вбрання приверне до мене ще більше уваги й провокуватиме запитання, відповіді на які краще тримати при собі. Я витягнула жакет до стегон із товстим поясом на талії, широким комірцем і трьома великими ґудзиками спереду. Під ним лежала спідниця до щиколоток найтьмянішого брунатного кольору, який я коли-небудь бачила. Я знайшла в пошарпаній коробці брунатний шовковий капелюшок, прикрашений побляклою стрічкою, такою ж брунатною, і вирішила, що всі ці речі раніше носили разом.

Під коробкою з капелюхом було заховано пару черевичків на низьких підборах, із потертими носаками й підошвами. Я зуміла запхати в них ноги й зраділа, що мені в них доволі зручно, тож не ходитиму боса. Однак нагнутися, щоб їх зав’язати, було мені несила. Тож зняла черевички й продовжила дослідження.