Що знає вітер

— Бріджид каже, що мені треба підстригтися, — сказала я. — Та я воліла б цього не робити. Мені просто потрібно трохи шпильок чи стрічок, і я надам зачісці пристойного вигляду. А ще мені не завадила б допомога із зав’язуванням шнурків на черевичках.

— Розвернися, — наказав Томас.

Я виконала його наказ — засумнівалася, та все ж послухалась, — й охнула: Томас узяв до рук моє волосся й заходився його заплітати, обвиваючи одним пасмом інше, доки не вийшла довга коса. Я так здивувалася, що геть завмерла, знову радіючи, що відчуваю його руки на своєму волоссі. Він зав’язав косу, а тоді закрутив її й кілька разів заколов чимось схожим на шпильки для волосся.

— Готово! — вигукнув Томас.

Я відчула закручений вузол біля основи голови й розвернулася.

— Ти повен несподіванок, Томасе Сміт. Ти носиш у кишенях шпильки для волосся?

Його щоки ледь-ледь порожевіли, зарум’янилися так легко, що я цього не помітила б, якби не стояла так близько й не дивилася на нього так пильно.

— Це мене Бріджид попросила тобі передати. — Він прокашлявся. — У моєї матері завжди було довге волосся. Я тисячу разів бачив, як вона його накручує. Після інсульту вона не могла цього робити, тож інколи за неї це робив я. У мене, може, й не найкраща зачіска вийшла, але якщо ти вдягнеш отой жахливий костюм і потворний капелюх, на твоє волосся ніхто не дивитиметься.

Я засміялась, і його погляд опустився на мою усмішку.

— Сядь, — звелів Томас, показавши на ліжко. Я знову послухалась, і він узявся за черевички.

— А панчіх там немає? — Він крутнув головою в бік скрині.

Я заперечно похитала головою.

— Що ж, ми із цим упораємося, щойно зможемо. Але зараз черевики.

Він опустився навпочіпки, а я просунула стопу в підставлений черевичок. Томас без проблем упорався із застібками на гачках, тримаючи мою стопу біля своїх грудей.

— Тут я тобі не допоможу, — пробурмотів він, поглянувши на корсет, аж надто помітний із його ракурсу.

— Найближчим часом я його не носитиму. У мене ще надто сильні болі, та й усе одно ніхто не зможе цього помітити.

— Так. Гадаю, ніхто не помітить.

Його щоки знову вкрилися рум’янцем, і це збило мене з пантелику. Томас же сам про це заговорив. Він закінчив зав’язувати другий мій черевичок і обережно поставив його на підлогу. Відтак не став підводитись, а зціпив руки між колінами і, схиливши голову, поглянув на підлогу.

— Енн, я не знаю, що їм сказати, — зізнався він. — Я не можу вічно тримати тебе в таємниці. Ти повинна мені допомогти. Ти п’ять років була мертва. Було б незле, якби ми мали пояснення — хай навіть і повністю вигадане.

— Я була в Америці.

Він швидко поглянув мені в очі.

— Ти покинула свою дитину, немовля, й поїхала до Америки? — Його голос здавався геть беземоційним, таким рівним, що на ньому можна було зводити мур. Я відвела погляд.

— Я була нездорова. Знавісніла від горя, — пробелькотіла я, не в змозі глянути йому в очі. Я була в Америці. А після смерті Оїна знавісніла від горя.

Томас мовчав, і я краєчком ока бачила, як він злегка згорбив плечі, як завмерла його нахилена голова.

— Бріджид каже, що в мене такий вигляд, ніби я втекла з божевільні. Може, так і треба казати, — повела я далі й скривилася.

— Господи, — прошепотів Томас.

— Я можу зіграти таку роль, — сказала я. — Я почуваюся божевільною. А ще, бачить Бог, загубилася.

— Нащо тобі грати роль? Це правда? Де правда, Енн? Ось що я хочу знати. Хочу знати правду. Можеш брехати всім іншим, але, будь ласка, не бреши мені.

— Я щосили намагаюся цього не робити, — пробелькотіла я.

— Що це означає? — Він підвівся й випростався, дивлячись на мене згори вниз.

— Ти не зможеш повірити у правду. Ти в неї не повіриш. І подумаєш, що я брешу. Я сказала б тобі правду, якби вважала, що це допоможе. Та це не допоможе, Томасе.

Він відступив так, наче я дала йому ляпаса.

— Ти ж казала, що не знаєш, — процідив він крізь зуби.

— Я не знаю, що сталося після Повстання. Не знаю, як дісталася сюди. Не розумію, що зі мною відбувається.

— То розкажи мені, що ти знаєш.

— Я пообіцяю тобі ось що. Якщо мовчання — це брехня, то я винна. Але те, що я тобі казала, все, що я наразі сказала, правда. А якщо я не матиму змоги сказати тобі правду, то взагалі не казатиму нічого.

На обличчі Томаса відбився гнів — він був геть збитий з пантелику, тож лише похитав головою. Тоді повернувся й вийшов з кімнати, не сказавши ані слова, а в мене завихрилися думки. Як мені вибратися з халепи, у яку я втрапила, коли все це скінчиться і я повернуся до свого налагодженого життя? Тепер я була сильніша, досить міцна, щоб нишком утекти до озера. Невдовзі я ввійду у воду, пірну, зберу всю силу волі й подамся додому, покинувши Оїна з Томасом. Я це зроблю незабаром. Але не зараз.

***

— Мене впізнають? — запитала я, перекрикуючи вітер і гуркіт мотора.