Що знає вітер

30 листопада 1919 року

Кілька місяців тому, під час короткої поїздки до Дубліна, я провів страшну ніч на Ґрейт-Брунсвік-стріт під замком у головному управлінні карного розшуку, перебираючи документи, що розповідали про таємну розвідувальну операцію Замку й у яких було названо його інформаторів у Ірландії, відомих як «люди G». Один із Мікових людей, слідчий, який працював у Замку, але надавав відомості «Шинн Фейн», провів Міка до відділу документації, а той узяв мене із собою «просто для сміху». Він не потребував мене для хоробрості, але скидалося на те, що хотів товариства. За якихось кілька годин ми з ним змогли скласти доволі чітке уявлення щодо того, як і через кого надходить інформація до відділу G[26].

Мік знайшов складену на нього особову справу й добре посміявся з нечіткої фотографії й нерішучих похвал своїй тямовитості.

«Але на тебе, Томмі, справи немає, — зауважив він. — Ти, хлопче, чистий як сльоза. Тільки не в тому разі, якщо нас тут упіймають».

Ми добряче злякалися, коли хтось розбив вікно кабінету, у якому нас було замкнено, і сховалися за стелажами, молячись, щоб ніхто не прийшов дивитися, в чому річ. Ми чули знадвору п’яну пісню вандала, який це зробив, і чули, як його відганяв поліціянт. За мить, коли ми начебто опинилися в безпеці, Мік зашепотів — не про те, що ми дізнались, і не про вміст справ, а про життя, кохання і жінок. Я знав, що він намагається відвернути мою увагу, і дозволив йому це, намагаючись віддячити.

«Чому ти не осів, доку? Не одружився з якоюсь кралею з графства Літрім і не зістругав кількох блакитнооких діточок?» — запитав він.

«А ти чому цього не зробив, Міку? Ми приблизно однолітки. Дами від тебе нестямляться. Ти нестямишся від них», — відказав я.

«А ти — ні?» — пирхнув він.

«Я — так. Я теж від тебе нестямлюся».

Він гучно, радісно засміявся, і я здригнувся від того, як зухвало він нехтує нашим становищем.

«Тихіше, телепню!» — зацитьнув я його.

«Добрий ти друзяка, Томмі. — Коли він шепотів, його сильний коркський акцент проявлявся яскравіше. — Ми знаходимо час на важливі речі. Має ж бути людина, про яку ти без упину думаєш».

Тоді я думав про Енн. Думав про неї більше, ніж мав. Правду кажучи, я постійно про неї думав і швидко це заперечив. «Я такої ще не знайшов. І сумніваюся, що взагалі знайду».

«Ха! І це каже той, хто відкинув залицяння однієї з найгарніших жінок Лондона», — під’юдив мене Мік.

«Міку, вона була заміжня. І її більше цікавив ти», — нагадав я, знаючи, що він говорить про Мою Левелін-Девіс, яка справді була гарна й давно у шлюбі. Я познайомився з нею, поїхавши разом із Міком до Лондона, де він намагався написати пропозицію американському президентові. Він сподівався, що президент Вільсон заявить про свою підтримку та проллє світло на ірландське питання. Моя, яка народилася в Ірландії, зацікавилась англо-ірландським конфліктом, а також емоціями й інтригами довкола нього. Вона запропонувала Мікові перетворити її маєток під Дубліном, Феррі-Парк, на сховище, і він пристав на її пропозицію.

«Не відразу, хлопче. Вона казала, що я неприємно блідий і галасливий, а ще забагато курю. Їй сподобалася твоя зовнішність. Це було очевидно. На мене вона переключилась аж тоді, як збагнула, що я — Майкл Коллінз, а ти — просто сільський лікар», — під’юдив мене Мік, а тоді схопив і почав борюкатись і битись зі мною, як полюбляв робити, коли напруження зростало понад міру.

«А з якої причини сільський лікар ховається на цьому смітнику з розшукуваним злочинцем?» — запитав я. Мені свербіло в горлі від тамтешнього пилу, а руки боліли від намагань не дати Мікові вкусити мене за вухо, як завжди, коли йому вдавалося повалити когось на землю.

«Він виконує свій обов’язок перед Ірландією. Заради любові до Вітчизни. І щоб трішки повеселитися», — прохрипів Мік, мало не перекинувши стос справ.

Це було весело, а я вибрався неушкодженим — навіть вуха не постраждали. Удосвіта по нас прийшла Мікова людина, Нед Брой, і хутко нас вивела, тому ніхто ні про що й не дізнався. Крім Міка. Тієї ночі Майкл Коллінз багато чого укмітив. Я закінчив свої справи в Дубліні й повернувся до Дромагайра, до Оїна, Бріджид і людей, яким я був потрібніший як сільський лікар, аніж як боєць Мікової армії. Я гадки не мав, яке значення та ніч мала для його війни. Для нашої війни.

Саме серед цих справ Мік виснував власний план руйнування британської розвідки в Ірландії зсередини. Невдовзі після того як ми провели ніч у відділі документації, Мік зібрав елітний воєнізований загін. Гурт дуже молодих чоловіків — молодших за Міка й мене, — винятково вірних і цілковито відданих справі. Одні називають їх дванадцятьма апостолами. Інші іменують убивцями. А я гадаю, що вони — і ті, і ті. Вони ходять за Міком. Роблять так, як він скаже. А накази їм дістаються жорсткі.

На мою думку, Мік не хоче дечого зі мною обговорювати, а ще є речі, яких я не хочу знати, та тієї ночі я був на Ґрейт-Брунсвік-стріт і бачив імена в тих справах. Коли в Дубліні почалися цілеспрямовані вбивства людей G, я знав, чому це сталося. Ходять чутки, що потенційних жертв попереджають, перш ніж усунути. Їм кажуть відступитися. Піти. Облишити роботу проти ІРА — Ірландської республіканської армії, як тепер зветься ірландський опір. Уже немає ні добровольців, ні ІРБ, ні «Шинн Фейн». Ми — Ірландська республіканська армія. Мік знизує плечима й каже, що вже, чорт забирай, настав час, щоб нас сприймали як єдине ціле. Одні люди G дослухаються до попереджень. Інші — ні. А дехто з них гине. Мені це не подобається. Проте я це розумію. Це не помста. Це стратегія. Це війна.

Т. С.