Що знає вітер

Із ломбарду ми з маленьким Оїном винесли набагато більше, ніж туди принесли. На додачу до ста шістдесяти фунтів і Декланового кишенькового годинника (його Оїн міцно тримав у руці, хоч я й приколола ланцюжок до його жилета), у моїх вухах була застебнута пара агатових сережок, із яких звисали малесенькі камеї. Я із запізненням усвідомила, що 1921 року більшість жінок, напевно, не мала дірок у вухах. Містер Келлі твердив, що сережки так пасують до мого персня, що мають бути в мене. Він був такий люб’язний і щедрий, що я підозрювала, буцімто він і справді отримав від мене неабиякий зиск. Але перстень Енн так і залишився в мене, і я нічим не могла віддячити за нього містерові Келлі. Власник ломбарду врятував мене від жахливого промаху й розповів мені історію, набагато ціннішу за перстень.

Я мимохіть замислилася над тим, які приголомшливі наслідки має існування Декланового годинника. Якби я не пішла до ломбарду з Оїном, чи віддав би коли-небудь містер Келлі годинник Оїнові? Цей годинник був у дідуся всі роки, скільки я його знала. Я змінювала історію чи завжди була її частиною? І звідки взявся в Оїна перстень Енн? Якщо вона померла і її так і не знайшли, хіба перстень не мав бути в неї на пальці?

Раптом до мене дійшло, що я гадки не маю, куди йду. У правій руці я стискала гаманець із грішми, у лівій — руку Оїна, дозволяючи йому вести мене за собою, а сама тим часом залишаючись думками за вісімдесят миль — чи років — звідти.

— Оїне, ти знаєш, де універмаг? — соромлячись запитала я.

Він засміявся й відпустив мою руку.

— Та отам, забудько!

Ми стояли навпроти ряду з щонайменше шести величезних скляних вікон у тіні темно-червоного навісу, на якому блідим шрифтом вирізнялася назва крамниці: «Генрі Лайонс і Ко. ЛТД. Велика крамниця Слайґо». За склом викрашалися на підставках капелюхи та взуття, а блідолиці манекени демонстрували сукні й костюми. На кілька секунд мене охопило полегшення, та відтак знову взяв гору страх.

— Тут працює подруга бабуні, місис Джеральдін Каммінс. Вона завжди готова допомогти.

Моє серце провалилося на саме дно живота, і на мить здалося, що мене знудить. Вже хто-хто, а подруга Бріджид знатиме про Енн Ґаллагер. Справжню Енн Ґаллагер. Першу Енн Ґаллагер. Я морально приготувалася, тимчасом як Оїн потягнув мене вперед, щосили рвучись до чудес величезної крамниці.

Довкола групи великих вікон праворуч від входу зібралася юрба чоловіків. Вони стояли спинами до дороги, склавши на грудях руки й дивлячись на щось за склом. Я витягнула шию, намагаючись угледіти, що там зібрало такий натовп. Коли я підійшла ближче, один із чоловіків покинув своє місце й відкрив мені вітрину, доки прогалину не заповнила інша людина. Вони читали газету. Хтось приклеїв до вітрини універмагу зсередини «Айріш таймс», відкривши й розгорнувши сторінки, щоб дати перехожим можливість читати крізь скло.

Я сповільнилася, зацікавившись і, звісно, відчувши потяг до її слів, але Оїн рвонув уперед. Мене затягнуло за двері, які терпляче притримував якийсь чоловік. Коли я проминула його, він злегка підняв капелюха. Роззирнувшись, я побачила високі стелажі й широкі проходи, вітрини й декор а тоді спробувала зрозуміти, з чого саме почати. Всі думки про газету і слова поступилися місцем зачудуванню й жаху. У крамниці не лунали музичні записи й не було флуоресцентного освітлення. Угорі висіли лампи, що кидали тепле світло на до блиску відполірований паркет, і я роззирнулася, зробивши повне коло й намагаючись зорієнтуватися. Я опинилася в чоловічому відділі й була змушена дослідити територію.

— Одяг, панчохи, пара нових черевиків, пара туфельок, капелюшок, пальто та ще десяток — два десятки — інших речей, — пробурмотіла я в намаганні скласти список, який не дасть мені заплакати в кутку. Я гадки не мала, як далеко зможу просунутися зі своїми грішми. Позирнула на цінник плаща, що висів праворуч. Шістнадцять фунтів. Я заходилася рахувати подумки й відразу здалася. Просто куплю все, що зможу, на сто фунтів. Це буде мій ліміт. Решта шістдесят залишатимуться на чорний день, доки я не зможу заробити ще чи доки я не прокинуся. Залежно від того, що станеться раніше.

— Бабуня завжди підіймається сходами туди, де сукні, — підказав Оїн, і я знову дозволила йому піти попереду. Ми піднялися широкими сходами, що вели на другий поверх, до вигадливих капелюшків, барвистих тканин і духмяного повітря.

— Добридень, місис Джеральдін Каммінс! — вигукнув Оїн і помахав рукою жінці, що сиділа за скляною вітриною неподалік, приблизно однолітці Бріджид. — Це моя мама. Їй потрібна допомога.

Інша жінка голосно на нього шикнула, наче ми були в бібліотеці, а не стояли серед вішаків із одягом. Джеральдін Каммінс — пухка пані з королівською поставою — вибралася з-за скла й рушила до нас.

— Добридень, містере Оїн Ґаллагер, — статечно привіталася вона.