Що знає вітер

Розділ 9 Його угода

Чом Платона веретено

Та й кружляє повсякчас?

Вічність тонша незбагненно,

Бо розкручується час.

В. Б. Єйтс

Міцно тримаючи Оїна за руку, я протиснулась у двері ломбарду, почула, як над головою дзенькнув дзвоник, і опинилась у скриньці скарбів із речами дивними й цікавими, цінними й розмаїтими: чайними сервізами й іграшковими потягами, пістолетами й золотими цяцьками та всіляким іншим крамом. Ми з Оїном приголомшено спинились і уп’ялися очима на це багатство, роззявивши роти. Зал був довгий і вузький, а у віддаленому його кінці терпляче стояв за дерев’яним прилавком чоловік у накрохмаленій білій сорочці. Його темна краватка була заправлена під охайно застебнутий на ґудзики темний жилет, а на носі в нього примостилися крихітні окуляри в золотій оправі. Чоловік мав густе хвилясте сиве волосся, а нижню частину його обличчя закривала охайна борідка й вуса.

— Добрий день, мем! — гукнув він. — Шукаєте чогось конкретного?

— Гм, ні, сер, — затинаючись відповіла я, відвела погляд від обвішаних вигадливими дивовижами стін і пообіцяла собі та Оїнові, що колись ми повернемося сюди, просто щоб усе роздивитись. Оїн не хотів піддаватись і прикипів очима до моделі автівки — достоту такої, як Томасова.

— Добридень, Оїне. Де сьогодні лікар? — запитав власник ломбарду, привертаючи Оїнову увагу. Оїн шумно зітхнув і дозволив мені потягнути себе до прилавка.

— Добридень, містере Келлі. Йому треба було до пацієнтів, — відповів Оїн таким дорослим тоном, що я заспокоїлася. Ну хоч один із нас не нажаханий.

— Він забагато працює, — зауважив власник ломбарду, водночас не зводячи з мене очей, зацікавлених і задумливих. Він простягнув руку, явно очікуючи, що я її прийму. Так я і зробила, та він не потиснув мені руку, як я очікувала. Він узяв мене за пальці й ледь-ледь підтягнув уперед, а тоді підніс кісточки моїх пальців до своїх щетинястих губ, залишив на них швидкий поцілунок, а тоді відпустив руку.

— Ми не мали щастя познайомитися, мем.

— Це моя мама, — подав голос Оїн, схопившись маленькими ручками за край прилавка й радісно підскакуючи навшпиньках.

— Твоя мама? — повторив містер Келлі, спантеличено наморщивши чоло.

— Я Енн Ґаллагер. Рада знайомству, сер, — сказала я, та пояснювати нічого не стала. Я бачила, як за маленькими окулярами закрутилися коліщатка, як у нього почали напрошуватися запитання. Чоловік погладив себе по бороді — раз, ще раз і ще, — а тоді поклав обидві руки на прилавок і прокашлявся.

— Чим можу прислужитися, місис Ґаллагер?

Я не стала його виправляти, а зняла з пальця перстень. Камея на тлі темного агату була бліда і прекрасна, золотий обідок персня — вишуканий, а його філігрань мала витончені деталі. Я мимохіть подумала, що дідусь зрозумів би моє нелегке становище.

— Я хотіла б продати свої коштовності, а мені сказали, що ви будете зі мною чесні.

Чоловік дістав ювелірну лупу й демонстративно оглянув перстень, а тоді ще раз погладив себе по бороді.

— Ви сказали «коштовності», — зауважив він, не назвавши ціни. — Хотіли б показати мені щось іще?

— Так. Я подумала, що, можливо, продам свої… кульчики. — Я вжила те слово, яке вжив Томас, і витягнула з вух діамантові «гвіздочки», а тоді поклала їх на прилавок між нами.

Його кошлаті брови підскочили догори, і він знову підняв ювелірну лупу. Сережки він розглядав на мить довше і не сказав нічого. У кожній із них був діамант на два карати у платині. У 1995 році я заплатила за них майже десять тисяч доларів.

— Я не можу дати вам ті гроші, яких вони варті, — зітхнув чоловік. І тут настала моя черга дивуватись.

— А скільки ви можете мені дати? — м’яко наполягла я.

— Можу дати вам сто п’ятдесят фунтів. Але продати їх у Лондоні я зможу набагато дорожче. У вас буде шість місяців на те, щоб виплатити позику, перш ніж я це зроблю, — пояснив він. — Було б мудро їх зберегти, мем.

— Сто п’ятдесят фунтів — це більш ніж задовільно, містере Келлі, — сказала я, зігнорувавши його пропозицію. Ці сережки нічого для мене не значили, а грошей я потребувала. Від цієї думки у мене в горлі зануртувала істерика. Мені потрібні гроші. Я маю мільйони доларів у місці й часі, якого ще не існує. Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, зосередилася на поточному завданні і твердо запитала: — А перстень?

Власник ломбарду знову помацав камею. Коли він надміру затримався, Оїн сягнув у свою кишеню й виклав на прилавок власний скарб. Його очі ледь визирали з-за краю, і він уп’явся сповненим надії поглядом у власника ломбарду.

— Містере Келлі, скільки ви дасте за мій ґудзик?

Містер Келлі всміхнувся, взяв ґудзик і оглянув його крізь лупу, наче то було щось дуже цінне. Я зовсім не відразу помітила зв’язок і ледве почала протестувати, коли ювелір нахмурився.

— «Ш. Мак-Д.», — прочитав він. — Що це, Оїне?

— Він дуже цінний, — заявив Оїн.

— Оїне! — стиха дорікнула я. — Вибачте, містере Келлі. Ми не продаватимемо цього ґудзика. Я не знала, що він у Оїна.