Що знає вітер

Томас сидів за кермом автівки, що наче виїхала з «Великого Ґетсбі»[25], й віз нас до Слайґо. Оїн сидів між нами, охайно вдягнений у маленьку жилетку й курточку. Між холошами довгих шортів і високими темними шкарпетками визирали його кістляві коліна. На ньому був картуз із тих, які він носив усе життя, із вузькими крисами, низько насунутими на його блакитні очі. Автівка мала відкритий верх — ризикований хід для щедрої на дощі Ірландії, — та небо було чисте, вітерець — легенький, а поїздка — приємна. Я не бувала надворі від дня на озері й не могла відвести очей від знайомого пейзажу. Населення Ірландії за останні сто років не зросло, тож краєвид із покоління в покоління залишався в цілому незмінним.

— Ти побоюєшся, що тебе хтось може впізнати? — глузливим тоном спитав Томас.

— Так, — зізналась я, ненадовго зазирнувши йому в очі.

— Ти не зі Слайґо. Тебе мало хто впізнає. А якщо хтось і впізнає…

Він знизав плечима, не договоривши, й задумливо відвів від мене очі. Томас Сміт не закушував губи й не морщив чола, коли хвилювався. Його обличчя ставало геть незворушним — тоді він, здавалося, перебував у такій глибокій задумі, що вона не відбивалася на його обличчі й не затьмарювала його рис. Направду дивно, що за якихось кілька днів я почну впізнавати його поставу, те, як він горбився, злегка схиливши голову з таким спокійним обличчям. Невже Оїн перейняв його поведінку? Це тому я так добре знала Томаса Сміта? Чи засвоїв Оїн звички чоловіка, який увійшов у його життя й виростив замість загиблого батька? Я впізнавала схожість між ними у дрібницях: широко розставлені ноги, опущений погляд, зовнішній спокій і глибокі роздуми. Через цю подібність я відчула тугу за дідусем.

Мимохіть я потягнулася до Оїнової руки. Його блакитні очі різко перехопили мій погляд, а рука напружилась і затремтіла. Тоді він усміхнувся, продемонструвавши зуби, і моя туга ослабла, але з неї виріс острах.

— Мені трохи лячно йти на закупи, — шепнула я йому майже на вухо. — Ти допоможеш мені бути сміливою, якщо триматимеш мене за руку.

— Бабуня обожнює крамниці. А ти хіба ні?

Так. Зазвичай. Але, коли на віддалі з’явилося Слайґо, у мене всередині закублився страх, що посилювався думкою про корсети з повислими ремінцями, дивне вбрання й мою цілковиту залежність від Томаса. Я зачудовано озирнулася довкола, намагаючись відшукати собор, щоб зорієнтуватися. Мені запекло у грудях.

— Я маю сережки… й перстень. Гадаю, і те, і те можна було б продати за добрі гроші, — бовкнула я, а тоді зрозуміла, що цього не варто було казати. Насправді я не знала про перстень нічого. Я викинула цю думку з голови й спробувала ще раз:

— Я маю певні коштовності. Хотіла б їх продати, щоб мати власні гроші. Томасе, ти не міг би допомогти мені із цим?

— Не забивай собі голову грішми, — відрізав Томас, дивлячись уперед.

Сільський лікар, якому платять курми й поросятами чи лантухами з картоплею, не може геть не перейматися грішми, і моя тривога поглибилась.

— Я хочу мати власні гроші, — наполягла я. — А ще мені треба знайти роботу.

Роботу. Господи. Я ніколи не мала роботи. Я писала історії, відколи навчилася складати речення. А писання — це не робота. Для мене — не робота.

— Можеш допомагати мені, — сказав Томас, так і не розімкнувши зубів і не відвівши очей від дороги.

— Я не медсестра!

А може, я медсестра? Чи вона?

— Не біда. Ти здатна виконувати вказівки й раз по раз звільняти мої руки. От і все, що мені потрібно.

— Томасе, я хочу, щоб у мене були власні гроші. Я сама купуватиму собі одяг.

— Бабуня каже, що тобі слід звати дока не Томасом, а доктором Смітом, — утрутився в розмову Оїн. — А ще каже, що він має звати тебе місис Ґаллагер.

Ми замовкли. Я гадки не мала, що сказати.

— Але твоя бабуня — теж місис Ґаллагер. Це призвело б до плутанини, чи не так? — відповів Томас. — До того ж Енн, перш ніж стати місис Ґаллагер, була мені другом. Ти називаєш свою подружку Міріам міс Мак-Г’ю?

Оїн прикрив рота рукою, та все ж порснув зі сміху й вигукнув:

— Міріам — не міс! Вона — чума.

— Так… ну, з Енн те саме. — Томас поглянув на мене й відвів погляд, але його брови при цьому вигнулися, пом’якшуючи слова.

— У Слайґо є ювелір чи ломбард? — наполягла я, не бажаючи полишати розв’язання цього питання й не думаючи, чума я чи ні. Звалися такі установи ломбардами 1921 року? У мені продовжувала наростати істерика.

Томас зітхнув, і ми понеслися дорогою з її глибокими коліями.

— Мені треба провідати трьох пацієнтів. Я не затримаюся надовго на жодній зупинці, але висаджу вас із Оїном у кінці Нокс-стріт. Оїне, тримайся матері й допомагай їй. Поряд із Королівським банком є ломбард. Його власник — Деніел Келлі. Він буде з тобою чесний. Закінчивши свої справи, сходи в універмаг «Лайонс». Там ти, напевно, зможеш дістати все, що тобі потрібно.

Оїн підстрибував на сидінні між нами, явно у захваті від згадки про універмаг.

— Я зустрінуся з тобою там, коли закінчу, — пообіцяв Томас.