Що знає вітер

28 листопада 1920 року

Минулої суботи я сидів із Міком у Дубліні та їв яєчню з беконом у закладі на Графтон-стріт, що звався кафе «Каїр». Мік завжди їсть неначе наввипередки, жадібно запихаючи їжу до рота, не зводячи погляду з тарілки й зосереджено заправляючись, щоб рухатися далі. Мене завжди приголомшує, як вільно він пересувається містом. Зазвичай він носить охайний сірий костюм і капелюх-котелок, їздить на велосипеді або ходить пішки, всміхається й махає рукою тим самим людям, які на нього полюють, і вступає з ними у світські розмови. Він ховається просто під носом і дає фору — як у прямому, так і в переносному значенні — всім іншим.

Але минулої суботи він був збентежений, нетерплячий. А тоді якось відсунув свою тарілку вбік і перехилився через стіл до мене так, що між нашими обличчями лишилося всього кілька дюймів.

«Томмі, бачиш коків[29] за столиками ззаду? Не дивися зараз. Зачекай трохи та зрони серветку».

Я зробив великий ковток чорної кави, що стояла переді мною, і, ставлячи філіжанку назад, змахнув свою серветку на підлогу. Підбираючи її, ковзнув очима по наполовину зайнятих столиках уздовж віддаленої стіни. Я відразу здогадався, яких людей він мав на увазі. Вони були вдягнені не в однострої, а в костюми-трійки із краватками. Капелюхи насунули на правий бік сильніше, ніж на лівий, що привертало увагу, тимчасом як їхні очі застерігали: від них варто швидко відвести погляд. Я не знав, чи це кокні, та вони були британцями. Їх було п’ятеро за одним столиком і ще кілька за сусіднім. Може, річ була в тому, як вони оглядали кімнату чи розмовляли, не витягаючи з ротів цигарок, але вони трималися купи й віщували неприємності.

«Це не всі. Та завтра їх уже не буде», — сказав Мік.

Я не став питати, що він має на увазі. Його погляд збайдужів, а кутики рота опустилися.

«Хто вони?» — спитав я.

«Їх називають Каїрською бандою, бо вони завжди збираються тут. Ллойд Джордж послав їх до Дубліна прибрати мене».

«Якщо ти знаєш, хто вони, хіба не можливо, що вони знають, хто ти такий, і що нас із тобою ось-ось нашпигують свинцем?» — пробурмотів я, не відриваючи губ від вінця чашки. Довелося знову поставити її на стіл. У мене затрусилися руки. Не від страху. Принаймні не від страху за себе. За нього. А ще мене злило те, на який ризик він пішов.

«Я мусив їх побачити», — м’яко відказав Мік і знизав плечима. Нервове збудження в нього вже минуло й перейшло на мене. Він надягнув капелюха, підвівся й відрахував кілька монет за наш сніданок. Ми не озираючись вийшли з кафе.

Наступного ранку, вдосвіта, по всьому Дубліну застрелили чотирнадцятьох чоловіків, серед яких було чимало членів особливого підрозділу, посланого розібратися з Майклом Коллінзом і його загоном.

Сили корони ще до опівдня стали на вуха. Не встигнувши оговтатися від удару, завданого їхнім офіцерам, вони відправили броньовані машини й військові вантажівки до Кроук-парку, де мав відбутися футбольний матч «Дублін — Тіпперері». Продавці квитків, зобачивши броньовані машини й напхом напхані вантажівки, побігли до парку. «Брунатні» погналися за ними, заявивши, що прийняли продавців квитків за бійців ІРА. Опинившись у парку, «чорно-брунатні» відкрили вогонь по юрбі глядачів.

Одних людей затоптали. Інших застрелили. Шістдесят постраждалих. Тринадцятеро загиблих. Я весь вечір надавав допомогу пораненим, обтяжений почуттям провини через причетність до цього рейваху, кипів від гніву через те, що до такого дійшло, і жадав, щоб усе це скінчилося.

Т. С.