Що знає вітер

— Ходімо, Оїне. Час скупатись і лягти. Скажи докові «на добраніч».

Оїн запротестував, хоча його тарілка вже досить давно була порожня.

— Я хочу, щоб мама розповіла мені про пса Кулана, — почав канючити він.

— Не сьогодні, Оїне, — сказав Томас. — День був довгий. Іди зі своєю бабунею.

— Добраніч, доку, — сумно промовив Оїн. — Добраніч, мамо.

— Добраніч, Оїне, — відповів Томас.

— Добраніч, серденько, — додала я й послала йому повітряний поцілунок. Після цього Оїн усміхнувся й теж поцілував собі долоню й послав поцілунок мені — так, наче робив це вперше.

— Оїне! — вимогливо сказала Бріджид.

Він вийшов із кімнати слідом за бабусею, опустивши плечі й повісивши голову.

— Іди спати, Енн, — наказав Томас, коли звуки їхніх кроків стихли. — Ти ось-ось заснеш обличчям у супі. Я із цим розберусь.

Я підвелася, зігнорувавши його, й зібрала у стос тарілки довкола себе.

— Бріджид має рацію. Ти пустив мене до свого будинку. Нічого не спитавши… — заговорила я.

— Нічого не спитавши? — сухо перебив він. — Я пам’ятаю, що поставив кілька запитань.

— Нічого не вимагаючи, — поправила я себе. — І коли я не відчуваю остраху, то відчуваю неймовірну вдячність.

Він підвівся й забрав тарілки.

— Важкі речі носитиму я. А ти можеш мити.

Ми працювали тихо. Нам обом було не надто затишно на кухні, хоча, як я підозрювала, з різних причин. Я не знала, де що має стояти, а Томас майже нічим не міг допомогти. Я замислилася, чи доводилося йому коли-небудь мити тарілки або готувати їжу.

Мене здивувала тамтешня розкіш: величезний холодильний ящик, чимала раковина, дві вбудовані пічки, вісім електричних горілок і комора (Томас називав її спіжарнею) завбільшки із саму їдальню. Стільниці були величезні, всі поверхні — чисті й добре доглянуті. Я вже знала цю оселю, і зручності в ній були нетипові для пересічних осель 1920 року, особливо на селі в Ірландії.

Я читала запис у щоденнику Томаса про Ґарва-Ґліб, про його вітчима, про багатство, яке він успадкував, і відповідальність, яку Томас відчував через це.

Я зібрала всю їжу з тарілок і склала її в миску, боячись викидати. Хіба свині не їдять об’їдки? Я знала, що Томас мав свиней, овець, курей і коней, яких доглядали О’Тули. Я сполоснула тарілки та блюдця, склавши їх стосом в одній раковині й не зумівши відшукати нічого схожого на господарське мило. Томас прибрав зі столу в їдальні, запхав недоїдки до холодильного ящика, а хліб із маслом повернув до спіжарні. Я обтерла стільниці, полюбувавшись важкими дерев’яними поверхнями, заяложеними й добре використовуваними руками, вправнішими за мої. Я не сумнівалася, що Бріджид ще спуститься, щоб перевірити мою роботу, та без практичної підготовки я не могла впоратися краще.

— Чого ти боїшся? — тихо спитав Томас, дивлячись, як я закінчую.

Я вимкнула воду й витерла руки, задоволена тим, як ми все прибрали: тепер сюди не полізуть миші.

— Ти сказала, що відчуваєш неймовірну вдячність, коли не настрашена чимось. Чого ти боїшся? — наполегливо продовжив він.

— Усе дуже… непевне.

— Бріджид непокоїться, що в разі, коли ти підеш, то забереш із собою Оїна. Тому й поводиться так недружньо, — сказав Томас.

— Я цього не зроблю. Ніколи… куди я пішла б? — затинаючись відповіла я.

— Залежить від обставин. Де ти була? — поцікавився він, і я ухилилася від відповіді на запитання, яке він уперто продовжував ставити.

— Я ніколи не вчинила б так із Оїном, Бріджид чи з тобою. Дім Оїна тут, — запевнила його я.

— А ти його мати.

Мені захотілося зізнатися, що це не так, що я не маю жодних прав на нього, а просто його люблю. Та я цього не зробила. Зізнатись означало б позбавити себе доступу до єдиного, що мене цікавило. Тож я зізналася лише в тому, в чому могла.

— Томасе, я дуже сильно його люблю.

— Знаю. Вже що-що, а це я знаю, — зітхнув Томас.

— Обіцяю, я не заберу Оїна з Ґарва-Ґліба, — заприсяглась я, поглянувши йому в очі.

— Та чи можеш ти пообіцяти, що не підеш сама? — сказав Томас, відшукавши моє слабке місце.

— Ні, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Не можу.

— Тоді, Енн, тобі, можливо, слід піти. Якщо ти збираєшся це зробити, то йди зараз, поки не завдала ще більшої шкоди.

Він не гнівався й ні в чому мене не звинувачував. Очі в нього були сумні, голос — тихий, а коли мені підступили до горла й забриніли в очах сльози, він лагідно пригорнув мене до себе й обняв, гладячи по голові й поплескуючи по спині, як дитину. Та я поруч із ним не розслабилася й не дала волі сльозам. У мене всередині все збурилося, а шкіра здавалася надто тісною. Я відсторонилася, боячись, що панічний жах, який шкрябає мені п’яти й виходить із моїх долонь, вихопиться на волю при Томасові. Я розвернулась і якомога швидше пішла геть із кухні, тримаючись за шов на боці й думаючи лише про надійний сховок за зачиненими дверима.

— Енн! Стривай, — гукнув позаду мене Томас, але тут грюкнули двері, і кухня наповнилася збудженими голосами: до Томаса кинулася немолода пара в охайному, проте трохи поношеному одязі. Вона завадила йому погнатися за мною, коли я чкурнула коридором до своєї спальні.