Що знає вітер

Розділ 11 З предвічного прадавна

Якщо я вії відтіню

Й зроблю яскраві очі,

І губи ще начервоню

Та й попитать захочу,

Чи гарна я, в люстерок всіх, —

Це ж я не марнославна:

Шукаю личко я, що мала

З предвічного прадавна[30].

В. Б. Єйтс

Томас постукав до мене у двері після того, як О’Тули пішли, очевидно, впевнившись, що все гаразд. Я провела пару поглядом, коли та пройшла повз моє вікно, несучи в оберемках хліб, баранину, картоплю та підливу до них, що їх приготувала на вечерю Елеанор.

Я закуталась у ковдру, сховавши лице й загасивши світло. Двері не були замкнені, і за мить Томас обережно їх відчинив.

— Енн, я хочу оглянути твою рану, — сказав він, але далі порога не пішов.

Я вдала, що сплю, не розплющуючи опухлих очей і не відкриваючи обличчя, а за мить Томас пішов, тихо зачинивши за собою двері. Він сказав, що я повинна піти від них. Я подумала, чи не взяти одяг, що лежав на верхній полиці, і вбратися для життя, що його я втратила, і не пробратися навшпиньках до озера. Украду човен і попливу додому.

Я уявила, як сиджу в краденому човні на озері, чекаючи на повернення до 2001 року і спостерігаючи, як довкола прокидається ранок. А що, як нічого не станеться? Що, як Томасові доведеться знову рятувати мене — жінку в дивному вбранні, якій нема куди йти? Він подумає, що я справді з’їхала з глузду. Він захоче, щоб я не наближалася до Оїна. Я застогнала: від цієї думки в мене заболіла душа і прискорилося серцебиття. А раптом це спрацює? Що, як я зможу повернутися додому?

Чи справді я цього хочу?

На цій думці я різко загальмувала. У мене чудова квартира на Мангеттені. У мене вдосталь грошей, щоб безбідно прожити все своє життя. Я здобула шану. Визнання. Моя піарниця хвилюватиметься. Редакторка нервуватиме. Агентка, можливо, взагалі горюватиме. А хто ще?

Я мала тисячі відданих читачів і жодного близького друга. Мала сотні знайомих у десятках міст. Кілька разів зустрічалася з кількома чоловіками. Із двома з них навіть спала. Двоє коханців за тридцять років життя. Від слова «коханці» мене пересмикнуло. Яке там кохання. Я завжди була заміжня за роботою, закохана у свої історії, віддана персонажам і ніколи не потребувала більше нічого й нікого. Оїн був для мене островом у дуже самотньому морі. Морі, яке я обрала сама. Морі, яке я обожнювала.

Та Оїна не стало, і я зрозуміла, що не маю бажання перетинати води цього моря, якщо по той бік на мене не чекатиме він.

***

Томас наступного дня поїхав ще до того, як я встала, й повернувся додому ввечері, коли я вже пішла до спальні. Я майже без проблем поміняла собі бинти, не сумніваючись, що Томасові більше не доведеться цього робити, але він, напевно, так не вважав. Наступного вечора він постукав у двері, коли я ще не загасила світла й сиділа за невеличким письмовим столом. Удати, ніби я сплю, було неможливо.

Я знала, що в понеділок в Оїна буде день народження, й хотіла зробити для нього подарунок. Знайшла в Томасовому кабінеті папір, а також кілька олівців і авторучку, якою геть не вміла користуватися. Мейв допомогла мені прошити чималий стос паперу довгим товстим швом, скріпивши сторінки та зробивши корінець. Оїн тим часом скакав довкола, знаючи, що це дістанеться йому, і я дозволила йому допомогти мені обмазати нитку у шві клеєм, щоб вона зміцніла й затверділа. Коли клей висох, я склала сторінки вдвоє вздовж шва. Тепер треба було створити історію саме для Оїна. Готовий подарунок він побачить у понеділок, а до того залишалося якихось три дні.

Тепер Томас стояв у мене під дверима, а я не хотіла його бачити. Від згадки про його слова в мене пекло у грудях. Я не пішла геть, як він просив, і з жахом думала про мить, коли повинна буду зустрітися з ним знову — без відповідей, без пояснень і без запрошення погостювати під його дахом.

На мені були светр і штани, у які я була вдягнена того дня, коли Томас витягнув мене з озера. Я не очікувала, що хтось прийде, і не мала одягу для сну, крім пишних сорочок, які вночі обкручувалися довкола мого тіла й душили мене. Я досі ще думала про майбутнє, про повернення додому. До того ж у цьому одязі я більше почувалася собою, а щоб створити особливу історію для бездоганного маленького хлопчика, я мусила бути Енн Ґаллагер, письменницею.

Томас знову постукав й обережно повернув дверну ручку.

— Можна? — спитав він. В одній руці Томас як справжній сумлінний лікар тримав сумку з медичним начинням.

Я кивнула, не відриваючи погляду від стосика паперу, що на ньому черкала свої ідеї, перш ніж перенести їх на сторінки, які чекали на мене.

Він підійшов ззаду, я відчула його тепло спиною.

— Що це?

— Я роблю Оїнові на день народження книжку. Пишу для нього історію, яку ще ніхто ніколи не розповідав. Дещо призначене тільки для нього.

— Ти її пишеш? — У його голосі було щось таке, від чого моє серце прискорилося.

— Так.