Що знає вітер

Коли я разом з Оїном залізла на заднє сидіння машини, залишивши переднє для Бріджид, вона, зиркнувши на мене, пирхнула, але Оїнове личко, коли він мене побачив, помітно проясніло.

— Меса триває дуже довго, мамо, — пошепки застеріг він мене. — А бабуня не дозволяє мені сидіти з друзями. Та якщо ти сидітимеш зі мною, може, меса не буде такою нудною.

— Колись вона тобі сподобається. Перебування серед людей, які тобі небайдужі і яким небайдужий ти, може впливати дуже заспокійливо. Правду кажучи, для цього й потрібна церква. Це можливість спокійно посидіти на одному місці, подумати про всі чудові творіння Господа й перелічити все, у чому нам пощастило.

— Я добре рахую, — з надією в голосі сказав Оїн.

— Тоді тобі аніскілечки не буде нудно.

Ми перетнули Дромагайр і виїхали в поля, прямуючи тією самою дорогою (хай і небрукованою), якою просувалася я, чітко пам’ятаючи все, що мені повідомила Мейв О’Тул. Побачивши церкву, я неначе помітила знайоме обличчя і попри всі побоювання мимохіть почала всміхатися. Ми з гуркотом зупинилися серед схожих за формою та стилем машин. Тоді Томас відчинив свої дверцята й вийшов, підняв із заднього сидіння Оїна й допоміг Бріджид вийти, а відтак простягнув руку й мені.

— Бріджид, бери Оїна та йди всередину. Мені треба трохи поговорити з Енн, — наказав Томас.

Оїн і Бріджид одночасно нахмурились, але Бріджид узяла малого за руку й пішла травою до відчинених дверей, що зустрічали потік парафіян. Ті приїздили автівками, фургонами, а часом і кінними возами.

— Сьогодні рано-вранці я бачив отця Дарбі. Він відслужив заупокійну службу по смерті Сари Ґілліс, бабусі місис О’Тул.

— О ні!

— Вона була така стара, що молилася про відхід, — сказав він. — Їй було щонайменше сто років. Її смерть — благословення для родини.

Я кивнула, думаючи про Мейв і довголіття, яке вона успадкує.

— Та я хотів поговорити з тобою не з цього приводу. Я попросив отця Дарбі зробити сьогодні повідомлення з кафедри. Він щотижня робить оголошення: сповіщає про церковні пікніки, про смерті, про народження, висловлює прохання допомогти тому чи тому парафіянинові. Ну, ти знаєш, — пояснив Томас.

Він зняв і знову надягнув капелюха.

— Я попросив його повідомити, що ти повернулася додому після тривалої хвороби й мешкаєш у Ґарва-Ґлібі із сином. Подумав, що так буде легше, ніж намагатися розповідати людям про все поступово. А ще річ у тім, що ніхто не стане ні про що розпитувати в отця Дарбі після того, як він це повідомить. Щоправда, люди намагатимуться ставити йому запитання після меси.

Я повільно кивнула, водночас відчуваючи збентеження й полегшення.

— А що тепер?

— Тепер… нам треба зайти, — з іронічною усмішкою сказав він.

Мені не хотілося йти, і Томас злегка підняв моє підборіддя, щоб перехопити мій погляд із-під крисів капелюшка.

— Енн, люди про це говоритимуть. Міркуватимуть, де ти була, що робила і з ким. Якщо чогось не дізнаються, то можуть вигадати. Та загалом усе це насправді не має значення. Ти тут, хоч це й видається неможливим. І ніхто не може із цим посперечатися.

— Я тут. Хоч це й видається неможливим, — повторила я й кивнула.

— Що ти скажеш — чи чого не скажеш, — щоб заповнити прогалини, вирішувати лише тобі. Я буду поруч із тобою, а їм, зрештою… стане нецікаво.

Я кивнула знову, тепер уже впевненіше, і взяла його попід руку.

— Дякую, Томасе.

Зважаючи на те як багато він для мене зробив, мої слова були справжньою дрібницею, та він дозволив мені триматися за себе, і ми ввійшли до церкви разом.