Що знає вітер

«Любі брати та сестри, розійшлася звістка про те, що завтра, 11 липня, Еймон де Валера, президент Ірландської Республіки та голова Дойл Ерен, і Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Англії, підпишуть перемир’я між нашими країнами, тим самим поклавши край тривалим рокам насильства й розпочавши період миру й переговорів. Молімося за наших очільників і співвітчизників, молімося за те, щоб порядок змогли втримати і в Ірландії нарешті досягли свободи».

Залунали крики й вигуки, й отець Дарбі на мить замовк, чекаючи, поки його зраділа паства осмислить новини. Я позирнула на Томаса, молячись про те, щоб він забув моє передбачення. Він дивився на мене згори вниз, прикривши очі й не виявляючи жодних емоцій.

Я на мить зазирнула йому в очі, а тоді відвела погляд, пошкодувавши про це, й затамувала подих. Я гадки не мала, як пояснити свої дії.

Після меси він ніяк не прокоментував те, що відбувалося. Не сказав нічого й за обідом, коли благодушно обговорював новини з Бріджид, а згодом — із кількома чоловіками, які зайшли до нього поговорити. Вони сперечались у вітальні про справжнє значення перемир’я, про Розділення та про те, що в кожного члена ІРА мішень на спині. Вони розмовляли так голосно й так довго, пихкаючи цигарками, від яких Томас хрипів, що врешті-решт він запропонував їм перейти на задню терасу, де повітря холодне та свіже, а їхня розмова не заважатиме всім іншим у домі спочивати. Нас із Бріджид не запросили долучитися до дискусії, і врешті я допомогла Оїнові підготуватися до сну. Я довго сиділа в його кімнаті, розповідаючи історії й читаючи Єйтса з пам’яті, доки він таки не задрімав під «Байла та Айлінн», єдину історію, яка його геть не цікавила.

Коли я крадькома пройшла до своєї кімнати, щоб дописати Оїнову книжку, чоловіків не було, а Томас уже сидів там, за моїм столом, і чекав на мене. І навіть тоді ми говорили про щось просте.

Аж раптом він стомлено поглянув на мене. Його пальці були перемазані свинцем, і від нього пахло цигарками, яких він не курив. Його обличчя вже не було лагідне, а наша розмова вже не була легка.

— Я знаю, що ти не Декланова Енн, — тихо сказав Томас.

Я мовчала, чекаючи на звинувачення, а моє серце дрижало. Він підвівся, обійшов стіл і зупинився переді мною, все-таки залишившись на відстані витягнутої руки.

Мені хотілося підійти до нього й опинитися в його обіймах. Хотілося бути ближче. Від близькості до нього у мене в животі тріпотіли метелики, а дихати ставало важче. Він виклика`в у мене почуття, яких я не знала раніше. І я хотіла наблизитися до цього чоловіка, хоч і боялася того, що він скаже далі.

— Я знаю, що ти не Декланова Енн — уже не вона, — бо Декланова Енн ніколи не дивилася на мене так, як ти.

Останні слова він вимовив так просто, що я засумнівалася, що розчула його правильно.

Наші погляди зіткнулися й зупинились, і я глитнула, намагаючись посунути клубок у себе в горлі. Та я потрапила на гачок так само напевне, як тоді, коли він витягнув мене з озера.

— І якщо ти, Енн, дивитимешся на мене так і далі, я тебе поцілую. Я не знаю, чи довіряю тобі. Часто-густо не знаю навіть, хто ти. Та, дідько ж, я геть не можу тобі опиратися, коли ти так на мене дивишся.

Я цього хотіла. Хотіла, щоб він поцілував мене, та він не подолав відстані між нами, а його губи не припали до моїх.

— А я не можу бути просто Енн? — майже благально спитала я.

— Якщо ти не Декланова Енн, то хто ти? — прошепотів він так, наче геть не почув мене.

Я зітхнула, опустивши плечі й відвівши погляд.

— Можливо, я Оїнова Енн, — просто сказала я. — Завжди була Оїнова.

Він кивнув і сумовито всміхнувся.

— Так. Може, й так. Нарешті.

— Томасе, ти був… у мене… закоханий? — спитала я, раптом осмілівши. Я скривилася від власної безсоромності, та мені треба було знати, що він відчував до Декланової Енн.

Він поволі здійняв брови догори від подиву й позадкував від мене, віддалившись на більшу відстань, і я відчула цю втрату, хоча водночас і зітхнула з полегшенням.

— Ні. Не був. Ти завжди була Декланова. Завжди, — мовив Томас. — А Деклана я любив.

— А якби я не була… Декланова… ти хотів би… щоб я була твоя? — не вгавала я, намагаючись не обмовитись і не вжити не той займенник.

Томас, заговоривши, похитав головою, майже заперечуючи слова, які вимовляв:

— Ти була несамовита. Так палахкотіла, що ми не могли не підійти ближче, просто щоб погрітись у твоєму теплі. А ще ти була — і є — дуже гарна. Але ні. Я не хотів, щоб ти мене поглинула. Не мав бажання обпектися.

Я не знала, що відчувати: полегшення чи відчай. Я не хотіла, щоб Томас її кохав, але хотіла бути йому небайдужою сама. І ці два почуття нараз переплелися між собою.

— Деклан міг витримати цей жар, — вів Томас далі. — Він його любив. Любив тебе. Дуже сильно. Ти осявала його зсередини, і мені завжди здавалося, що ти відчувала до нього те саме.

Не виступити на захист Енн було б неправильно. Я не могла дозволити Томасові засумніватися в ній, навіть заради власного порятунку.

— Я в цьому не сумніваюся. Не сумніваюся, що Енн Фіннеґан Ґаллагер відчувала те самісіньке, — промовила я, схиливши голову.