Що знає вітер

Розділ 12 Перша сповідь

Нащо очі ті

Втупилися в мене?

Утечуть вогненні

В ночі пустоті[31].

В. Б. Єйтс

— Знаєш, ти так добре малюєш. Ці ілюстрації пречудові, — сказала я ввечері в суботу, після того як Оїна вмовили лягти спати.

— Хлопчиком я багато хворів. І якщо не читав, то робив замальовки, — відповів Томас, не зводячи очей із малюнка, який створював, — на ньому чоловік дивився на озеро, де вдалині плавав маленький човник. Книжка була готова, але Томас досі малював. Я вже зшила дороблені сторінки та вклеїла товстий шов у корінець обгорнутої тканиною палітурки, яку Томас зняв зі старого гросбуха. Обкладинка була зроблена з чисто-блакитної тканини, що ідеально пасувала до нашої ідеї. На ній Томас написав вигадливим почерком «Пригоди Оїна Ґаллагера» й намалював під заголовком маленький вітрильник. Ми створили для Оїна три різні мандрівки: одну до часів динозаврів, другу — в епоху будівництва пірамід і третю — до майбутнього, коли людина потрапила на Місяць. Щоб повернутися додому, Оїнів човен мав пропливти Чумацьким шляхом, і Томаса неабияк вразила моя уява. Завдяки моїм підказкам його ескізи ракети й мандрівника в космосі, звісно, стали пророчими.

— Ти жив у цьому будинку? — спитала я, підвелася й заходилася прибирати довкола, щоб загорнути наш подарунок.

— Так. Мій батько помер до мого народження. — Він хутко перевів погляд на мене, намагаючись зрозуміти, чи не каже мені того, що я вже знаю.

— І твоя мати вийшла заміж знову, за англійця, — додала я.

— Так. Йому належав цей будинок. Ця земля. Ми з матір’ю долучилися до класу землевласників. — Його голос прозвучав іронічно. — Більшу частину свого дитинства я провів, виглядаючи з вікна кімнати, у якій тепер спиш ти. Я не міг ані гратись, ані бігати, ані виходити надвір. Від цього я кашляв і хрипів, а кілька разів навіть перестав дихати.

— Астма? — машинально спитала я.

— Так, — здивовано промовив він. — А звідки ти знала? Це не надто відомий термін. Мої лікарі називали це бронхоспазмами, та я натрапив на статтю в медичному журналі, опублікованому 1892 року, у якій було введено цей термін. Він походить від грецького слова «аазейн», яке означає «задихатися» чи «дихати з відкритим ротом».

Я не сказала нічого, а зачекала, сподіваючись, що він продовжить.

— Я думав, що, достатньо повчившись, зможу зцілити себе сам, бо видавалося, що на це не здатен більше ніхто. Я мріяв бігати доріжкою — бігти й бігти без упину. Мріяв про герлінг і боротьбу. Мріяв про тіло, яке не втомлюватиметься швидше за мене самого. Мати боялася дозволяти мені йти до школи, та не сперечалася зі мною й не казала, що мені читати чи вивчати. Вона навіть спитала доктора Мостіна, чи можна мені зазирати до його книжок з анатомії, коли я виявив до цього інтерес. Я прочитав їх, а тоді перечитав. А ще лікар часом приходив, сидів зі мною й відповідав на мої запитання. Вітчим найняв учителя, який теж мені потурав. Він посилав по медичні журнали, і в проміжках між малюванням і читанням Волфа Тона й Роберта Еммета[32] я став трішки експертом із медицини.

— Ти вже не хворий.

— Ні. Мені подобається думати, що я вилікувався регулярним питтям чорної кави, яка неймовірно полегшувала симптоми. Та якщо не брати до уваги уникнення того, що, схоже, загострювало хворобу, як-от сіна, певних рослин чи сигарного диму, то, гадаю, в цілому її переріс. До п’ятнадцяти років я вже був у достатньо доброму здоров’ї, щоб поїхати до школи-пансіону в коледжі святого Петра, що у Вексфорді. А решту тієї історії ти знаєш.

Я не знала. Справді не знала. Проте змовчала, загортаючи Оїнову книжку в брунатний папір і надійно перев’язуючи її довгим відрізком шпагату.

— Як тобі повідомлення, що його отець Дарбі зробив уранці? — спитав Томас бездоганно стриманим тоном.

Я знала, що він має на увазі не те повідомлення, через яке всі повернули голови й витягнули шиї в мій бік. Поки отець Дарбі вітав мене з поверненням додому, як його попросив Томас, я зосереджено дивилася на свої коліна. Поруч зі мною крутився й махав руками Оїн, насолоджуючись увагою, а Бріджид, яка сиділа по другий бік від нього, вкоськала його, різко вщипнувши за ногу. Я зиркнула на неї, розсердившись через те, що в нього на нозі через це з’явився огидний слід. Вона розпашіла від сорому, міцно стиснула зуби, і мій гнів ослаб і перетворився на відчай. Бріджид страждала. Поки лунало оголошення, вона жодного разу не відвела очей від вітража із зображенням розп’яття, але їй було так само ніяково, як і мені. Вона трохи розслабилася, коли отець Дарбі перейшов до політичних справ і заволодів увагою парафіян, повідомивши про перемир’я, укладене між новоствореним Дойлом, невизнаним парламентом Ірландії, та британським урядом.