Що знає вітер

Томас брав мене із собою раз чи двічі на тиждень або тоді, коли гадав, що йому знадобляться ще одні руки, а я всіляко намагалася йому допомагати. Мене виростив лікар; я знала основи першої медичної допомоги, не була схильна істерити чи мліти, побачивши кров, і, в принципі, більше нічим похвалитися не могла. Проте Томас, очевидно, думав, що цього досить. Він по змозі залишав мене вдома сидіти з Оїном, який восени мав піти до школи. Оїн познайомив мене з усіма тваринами в Ґарва-Ґлібі — свинями, курми, вівцями й симпатичною бурою кобилою, що чекала лоша, — й назвав їхні клички. Ми стали виходити на тривалі прогулянки вздовж берега й доріжки, вершинами зелених пагорбів, блукали за низькими кам’яними стінами. Я вешталася полями Літріма, а поряд зі мною теревенив Оїн. Ірландія була сіро-зелена, подекуди прикрашена жовтим диким дроком, який ріс на пагорбах і в долинах, і мені хотілося пізнати її ближче.

Часом із нами також ішла Бріджид — спершу через страх, що ми з Оїном зникнемо разом, а потім, напевно, через те, що вподобала фізичну активність. Вона почала ставитися до мене трішечки м’якше, і часом її можна було вмовити на розповідь про дні, коли вона була дівчинкою й жила в Кілтіклогері на півночі Літріму. Так я дещо дізнавалася про її життя. Бріджид, здавалося мені, дивувало, що я так уважно її слухала, що мені хотілося чути її історії, що я взагалі хотіла краще її пізнати. Я довідалася, що в неї є двоє синів і донька, всі старші за Деклана, й була маленька донечка, похована в Баллінаґарі. Я не бачила там надгробка й замислилася, чи не була мітка на могилі дитини просто клаптиком моріжку з каменем, що позначав місце її останнього спочинку.

Найстарша її донька жила в Америці — у Нью-Гейвені, що в штаті Коннектикут. Звали її Мері, і вона вийшла за чоловіка на ім’я Джон Баннон. Вони мали трьох дітей — онуків, яких Бріджид ніколи не бачила, і кузенів, про яких Оїн ніколи мені не розповідав. Двоє синів Бріджид були неодружені. Один із них, Бен, був провідником на залізниці в Дубліні, а другий, Ліам, працював у доках у Слайґо. Жоден із них не приїздив у гості, відколи я опинилася в Ґарва-Ґлібі. Я слухала, як Бріджид розповідає останні новини про кожного зі своїх дітей, і ловила її слова, намагаючись засвоїти те, що мала знати, те, що знала б Енн, і всіляко стараючись хитрощами дати собі раду з рештою.

— Ти добра до неї — до Бріджид, — зауважив якось Томас, коли ми повернулися з прогулянки й дізналися, що він уже вдома. — А вона ніколи не була до тебе надто добра.

Можливо, різниця між «справжньою» Енн Ґаллагер і мною полягала в тому, що їй Бріджид була свекрухою, а мені — прапрабабусею. У моїх жилах текла кров Бріджид. Вона була частиною мене — наскільки великою, скаже лише моя ДНК, та Бріджид належала мені, і я хотіла її пізнати. Перша Енн, можливо, не мала такого відчуття спільності.

У середині серпня Томас поїхав на кілька днів до Дубліна. Він хотів узяти із собою мене, а також Оїна, та врешті-решт передумав. Їхав він, здавалося, неохоче й із острахом, але, засунувши свою медичну сумку й маленьку валізку на заднє сидіння свого «Форда Т», взяв із мене обіцянку залишитися в Ґарва-Ґлібі до його повернення.

— Не йди, Енн, — сказав він з острахом в очах, тримаючи в руках капелюха. — Пообіцяй, що будеш поруч. Пообіцяй, щоб я зміг зробити в Дубліні те, що треба, не вертаючись думками сюди.

Я кивнула, майже не злякавшись. Якщо я досі не повернулася додому, то сумнівно, що я взагалі колись повернуся. Можливо, Томас помітив у моїх очах отой переляк, хай який легкий, бо він тяжко вдихнув і затамував подих, зважуючи його й роздумуючи над ним, а тоді покірно зітхнув.

— Я не поїду, — заявив він. — Почекаю ще трохи.

— Томасе, їдь. Коли ти повернешся, я буду тут. Обіцяю.

Якусь мить він дивився на мої вуста, неначе хотів їх поцілувати, пошукати на них смаку правди, та тут із хати вилетів Оїн і кинувся до Томаса, вимагаючи ніжності й випрошуючи, щоб йому привезли подаруночок із Дубліна, якщо він буде дуже хорошим, поки Томаса не буде. Томас із легкістю підняв його та пригорнув до себе, а тоді висловив свої обіцянки.

— Я привезу тобі подарунок, якщо ти слухатимешся бабуні й глядітимеш маму. І не пускай її близько до озера, — наказав він Оїнові, повернув хлопчика на землю й зазирнув своїми блідо-блакитними очима мені в очі.

У мене тьохнуло серце, і до мене стрімко повернувся спогад, який приніс із собою дивне відчуття дежавю та один рядок, що промайнув у мене в голові.

— Не йди, кохана, до води, сміх хвиль розлучить нас на горе, — пробурмотіла я, і Томас схилив голову набік.

— Що? — перепитав він.

— Нічого. Просто одна річ, яку я колись читала.

— Чому мамі не можна ходити до озера? — з подивом запитав Оїн. — Ми постійно туди ходимо. Гуляємо берегом і пускаємо камінці по воді. Мама мене навчила.

Колись Оїн навчив мене пускати камінці по воді. Чергове запаморочливе коло, у якому незрозуміло, що було перше.

Томас нахмурився, зігнорував Оїнове запитання й ще раз зітхнув, неначе його голова й чуття воювали одне з одним.