Що знає вітер

Він мовчав, але я відчувала його неспокій, хоч і старалася не дивитися йому в очі.

— Я не розумію. Ти говориш так, наче ви двоє різних людей, — не вгавав він.

— Так і є. — Я задихнулася, силкуючись повернути собі самовладання.

Він ступив один крок, а тоді ще один, і підійшов досить близько, щоб підняти моє підборіддя й відшукати мої очі, торкаючись м’якими пальцями обличчя. У його погляді я побачила відображення власних почуттів: скорботи, втрати, страху, невпевненості.

— Енн, ми всі не такі, як були. Часом я ледве впізнаю себе у дзеркалі. Змінилося не моє лице, а те, як я бачу світ. Я бачив дещо таке, що навіки мене змінило. Робив те, що спотворювало мої уявлення. Переступав межі й намагався їх віднайти, але дізнавався, що в мене вже зникли всі межі. А без меж усе зливається в єдине ціле.

Його голос був такий пригнічений, а слова — такі важкі, що я могла хіба що дивитися на нього, зворушена до сліз і принишкла через його смуток.

— Але, дивлячись на тебе, я все одно бачу Енн, — прошепотів він. — Твої обриси чіткі та плавні. Обличчя довкола тебе побляклі й сірі — і були побляклі й сірі вже не один рік, — але ти… тебе видно цілком чітко.

— Я — не вона, Томасе, — сказала я. Мені було потрібно, щоб він мені повірив, але я не наважувалася його напоумити. — Зараз мені майже хочеться бути нею. Та я не та Енн.

— Ні. Ти правильно кажеш. Ти змінилася. Вже не палиш мені очей так, як колись. Тепер мені не потрібно відводити погляд.

Від його зізнання мені перехопило подих — цей звук пролетів від мене до нього й повернувся знову до мене, — і Томас нахилився, щоб лагідно його звільнити, легенько торкнувшись моїх вуст своїми. Його губи були такі м’які й несмілі, що хутко зникли, не давши мені їх зустріти. Я потягнулася слідом, прагнучи прикликати їх назад, і він завагався, притулившись чолом до мого чола, поклавши руки мені на плечі й зачекавши на запрошення від мого затриманого дихання, а тоді прийняв це запрошення й відповів на нього. Його руки ковзнули мені за спину, а вуста опустилися й зупинилися, дозволяючи мені відчути тепло й тиск його поцілунку, такого реального, такого близького, такого неймовірного.

Наші вуста рухались, оточені ореолом ніжності, що розросталася: легенько торкалися й ковзали, м’яко підштовхували й зупинялися, насолоджуючись тиском одних губ на інші. Ще раз і ще, а тоді знову. Благали й переконували, спонукали й розпадалися, доки моє серце, важко гупаючи, не затремтіло у мене в горлі й не задрижало у п’ятах. «Хочу, хочу, хочу», — задихалося воно. «Ще, ще, ще», — ревло воно. Так застережливо гавкав під дверима пес Кулана. Ми обоє відсахнулись у приголомшеному зачудуванні, округливши очі, міцно взявшись за руки й розімкнувши вуста.

Якусь мить ми просто дивились одне на одного, і наші тіла, які напружилися й волали, відділяло всього кілька дюймів. А тоді ми збільшили відстань, відпустивши руки. Стукіт у моїх грудях і нуртування крові вщухли не так швидко.

— Добраніч, графине, — стиха промовив Томас.

— Добраніч, Сетанто, — відповіла я, і на його губах промайнула усмішка, а тоді він повернувся й вийшов із моєї кімнати. Вже поринаючи в сон, я усвідомила, що він так і не попросив у мене пояснення щодо перемир’я.

***

Наступні кілька тижнів я рухалась у своєрідному тумані, поєднуючи реальність із нелогічним і водночас абсолютно незаперечним існуванням. Я перестала роздумувати, що зі мною сталося — що зі мною станеться, — і приймала кожен день, хай яким він був. Коли людина бачить жахливі сни, певна частина підсвідомості переконує її, що пробудження прикличе реальність і прожене кошмар. Але це був не жахливий сон. Це стало милим сховищем. І хоча той упертий голос досі шепотів, що я прокинуся, мені стало байдуже, сплю я чи ні. Я прийняла свою долю за допомогою дитячої фантазії, загубившись у світі, який сама і створила, та боячись, що історія справді завершиться, а мені доведеться повернутися до попереднього життя, де вже не було ні Оїна, ні Ірландії, ні Томаса Сміта.

Томас більше не цілував мене, а я нічим не показувала йому, що хочу поцілунків. Ми поклали початок тому, що не готові були відкрити для себе. Деклана не стало, не стало й Енн. Принаймні тієї Енн, за яку він мене мав. Але Томас усе одно розривався між пам’яттю про них і почуттями до мене, а я застрягла між майбутнім, яке було моїм минулим, і минулим, що могло бути моїм майбутнім. Тож ми залишилися в колі відкриттів, що невпинно звужувалося, говорили ні про що та про все водночас, про теперішнє та про тодішнє. Я ставила запитання, а він спокійно відповідав. Він ставив запитання, а я старалася не брехати. Я відчувала ненормальне щастя, вдоволення, що ставило під сумнів мій здоровий глузд, і перебувала серед людей, завдяки яким раділа, що жива — якщо я, звісно, була жива.