Що знає вітер

— Доктор Сміт сказав мені записати покупки місис Ґаллагер на його кредит, — нахмурився містер Баррі.

— Я розумію. Однак заплачу за ці речі сама, — твердо відказала я й так само нахмурилася.

Касир перевів погляд із мене на двері й назад. Я слідом за ним поглянула туди, де стояв і спостерігав за мною Томас, злегка схиливши голову набік, однією рукою взявши за руку Оїна й засунувши другу в кишеню штанів.

За Оїновою щокою випинався круглий льодяник, паличка якого стирчала з його зібраних губ.

— Перепрошую, яка сума? — спитала я, знову зосередившись на касирові.

Чолов’яга несхвально гмикнув, але вбив товари в касу, яка сповіщала про кожну нову суму щасливим дзенькотом.

— Десять фунтів, мем, — важко видихнув він, і я дістала зі свого скарбу щось схоже на дві п’ятифунтові банкноти. Доведеться оглянути гроші, коли я буду в більш усамітненій обстановці.

— Ми саме закінчили складати інші ваші покупки, — сказав містер Баррі, взяв у мене банкноти й поклав їх у касу. Показав на стос згортків позаду себе й покликав жестом хлопця. Той притьмом підбіг до нього й заходився збирати коробки в оберемок.

— Після вас, місис Ґаллагер, — промовив містер Баррі, показавши на двері.

Я розвернулася й пішла до Томаса. Я відчувала рум’янець на щоках і зніяковіння, почувалася «жебрачкою без сорому» на чолі королівської процесії. За мною невпевнено крокувала Беатріс, несучи моє туалетне приладдя й дві коробки з капелюшками, тимчасом як хлопчина й містер Баррі намагалися втримати решту пакунків.

Томас притримав двері й кивнув на свою автівку, припарковану біля тротуару.

— Поклади пакунки на заднє сидіння, — попросив він, водночас дивлячись на чотирьох чоловіків, які хутко йшли вулицею до крамниці. На них були однострої кольору хакі й чоботи, а також чорні паски й шотландські шапки. Шапки нагадали мені про шотландців і волинки, але ці чоловіки несли не волинки, а рушниці.

— Ти наче прекрасна королева, мамо! — вигукнув Оїн і потягнувся липкими пальчиками до спідниці моєї сукні. Я перешкодила цьому наміру і схопила його за руку, не зважаючи на те, що долонька була липка. Томас став заганяти нас у автівку, не зводячи очей із вояків, які наближалися.

Містер Баррі, побачивши цих чоловіків, запхав пакунки на заднє сидіння й відігнав Беатріс і хлопця назад, до крамниці.

Томас зачинив за мною дверцята й обійшов автівку ззаду. Швидко смикнув за заводну ручку — і машина, вже явно тепла й заправлена, з ревом ожила. Щойно Томас сів за кермо й зачинив свої дверцята, чоловіки зупинилися перед великим вікном, у якому було вивішено розгорнуті сторінки «Айріш таймс». Вони заходилися бити прикладами рушниць по величезному вікну й розтрощили його, тож газета вилетіла й упала серед битого скла. Один вояк нагнувся й, чиркнувши сірником, підпалив папір. Люди обабіч вулиці зупинилися, споглядаючи цей вандалізм.

— Що ви робите? — Містер Баррі з роззявленим ротом і червоними щоками протиснувся крізь двері.

— Скажіть містерові Лайонсу, що він спонукає до насильства й бунту проти Королівської ірландської поліції й корони. Якщо він знову вивісить газету, ми поб’ємо всі вікна, — сказав один із чоловіків із акцентом кокні, підвищивши голос так, щоб було чутно натовпу, який зростав на тому боці вулиці. Востаннє кóпнувши сторінки, що дотлівали, чоловіки попрямували вулицею далі, в бік мосту Гайд-брідж.

Томас заціпенів, поклавши обидві руки на кермо, тимчасом як автівка нетерпляче гуркотіла. Він так міцно зціпив зуби, що біля його вуха засмикався м’яз. Люди з того боку вулиці кинулися дивитися на завдану шкоду та обговорювати подію, а містер Баррі взявся організовувати прибирання.

— Томасе! — прошепотіла я.

В Оїна округлились очі й затремтіла нижня губа. Льодяник випав у нього з рота й лежав забутий під ногами.

— Доку! Чому «брунатні» це зробили? — спитав Оїн із сльозами на очах. Томас погладив Оїна по нозі, відпустив дросель і посунув важелі біля керма, а тоді ми поїхали геть від універмагу, залишивши цю руйнацію позаду.

— Що то було, Томасе? — спитала я.

Він не відповів Оїнові, його вуста досі були стиснуті, а очі — суворі. Ми вже перетнули Гайд-брідж, проминувши чотирьох констеблів, виїхавши зі Слайґо й попрямувавши назад до Дромагайра. Що далі ми від’їздили від міста, то більше Томас розслаблявся. Він зітхнув і швидко позирнув у мій бік, а тоді знову поглянув на дорогу перед нами.

— Генрі Лайонс щодня посилає водія до Дубліна по газету. Вивішує її у вікні крамниці, щоб люди знали, що відбувається в місті. Усі події в Дубліні. Там точиться битва за всю Ірландію. І люди хочуть про неї знати. «Брунатним» і допам не подобається, що він вивішує газету.

— Допам?

— Допоміжним військам, Енн. Це окремий підрозділ, не пов’язаний зі звичайною поліцією. Вони повністю складаються з колишніх офіцерів британської армії та флоту, яким тепер, коли Велика війна скінчилася, нічого робити. Їхня єдина робота — нищити ІРА.

Це я пам’ятала відтоді, як шукала інформацію для книжки.

— То були не «брунатні»? — запитав Оїн.