Шлюбні ігрища жаб

— Я лишаюся. Йти мені нікуди, і взагалі…

— Думаєш, чурка підкине пару сотень на життя?

— Я вирішив, Олежко. Не думав, що так вийде… Будемо відверті: це ти втягнув…

— Дитинко, тебе втягнули! — Олег сплюнув рожеву слину в бік Шевеля, крутнувся на підборах і подався геть.

Якусь хвилину панувала напружена тиша. Потім Стас неквапно вийшов з кімнати, щоб зачинити за Олегом двері, і повернувся. Жоден з тих, хто лишився, не знав, що робити далі.

— Не можна було його відпускати, — порушив мовчанку Басмач.

— Крові досить. — Стас підняв стільця, що впав під час бійки, і осідлав його. — Він не ризикне патякати.

— А мою долю ти вже вирішив, Стасе? — Шевель посміхався як людина, яка зрозуміла, що їй нема чого втрачати.

— Поки будеш біля нас, — відрубав Стас.

— А ділитися як будемо?

Стас розумів — відповіді на це питання чекають усі п’ятеро. Хижий блиск очиць Басмача його й надалі насторожував.

— Дістанеш, що заробив, — слова давалися Стасові нелегко. — Все ж таки ти зробив свою справу як слід.

— Доречне зауваження! — Шевель надалі блазнював.

— Все, що в «дипломаті», ділимо на чотирьох. Так буде справедливо.

Обличчя Басмача лишалося незворушним.

— А я? — Петруня, здавалося, зараз почне рюмсати.

— Дяді добрі! — Басмач нарешті вирішив узяти участь у розмові. — Скільки я скажу — стільки й отримаєш. На твоєму місці я б мовчав у ганчірку. Все зрозумів?

Петруня замовк і вмостився на краю канапи з виглядом сироти.

— До завтра всі сидимо тут. Завтра ділимо — і хто куди, — тон Басмача виключав будь-які дискусії.

— Я б не затримувався у цій квартирі, — Стас таки ризикнув заперечити. — Раптом цей ображений все ж вирішить на нас когось нацькувати… Можемо податися в одне місце. Тут недалеко. Господарі на Польщу поїхали, мені ключа лишили, рибок годувати… Якщо є потреба триматися купи до завтра…

— Є! — відрубав Басмач.

Гогу зовсім не хвилювало, чому є така потреба. Петруня відтепер боявся навіть дихнути зайвий раз. Шевель не ризикнув щось питати — все одно з ним не рахуватимуться. Стас мовчки погодився — очиці Басмача даремно не блищать.

Їхали машиною Шевеля. По дорозі зробили гак, заїхали на вокзал. Щоб не зачіпати відвойованих грошей, скинулися, в кого скільки було, і послали Петруню за горілкою та закускою. На вокзалі завжди є, шукати особливо не треба, а відсвяткувати успіх операції — закон…

Ольга Соломіна нервово міряла кроками квартиру, смалила цигарку за цигаркою, лишаючи недопалки де попало. Дзвінок у двері застав її у спальні. Рвонулася відчиняти. Найменше вона чекала на Юрія Івановича Баскіна.

Вона відсахнулася від дверей, немов побачила гримучу змію.

— Ти одна? — швидко запитав Баскін.

Ольга кивнула.

— Що з тобою? Чого ти перелякана?

— Мабуть, я такий страшний, — висловив припущення Караваєв, що увійшов до передпокою слідом за Баскіним.

— Вибач… Я не чекала тебе сьогодні… Та ще й з гостями… Я подумала — щось сталося… Ти ніколи без попередження…

— Познайомся, Олю. Це мій…

— …колега! — закінчив фразу Караваєв. — Мені б хотілося, щоб ви називали мене Віктором, якщо це не знітить вас і я не буду виглядати старим кокетливим казановою.

Ольга механічно простягнула руку. Караваєв торкнувся тильного боку її долоні губами.

— Старі казанови саме так і поводяться, — зазначила Ольга. — Зараз вважається піжонством цілувати руку жінкам.

— Вибачте за поганий тон, але пролетарського потискування руки ви від мене не дочекаєтеся.

— Олю, звари нам кави, — попросив Баскін.

Ольга кивнула і зникла на кухні. Чоловіки пройшли до зали.

— Вона нервує, — відзначив Караваєв.

— Я завжди попереджаю, коли прийду. Більше того — я дзвонив сьогодні і сказав, щоб не чекала. І звичайно не змінюю своїх намірів. Вона цілком може виглядати схвильованою…

— Може, — легко погодився Караваєв. — Тут можна палити?

— Ні. На балконі можна…

Ольга подала каву через десять хвилин. Весь час, поки вона розливала її в чашки, її погляд ковзав по циферблату наручного годинника.

— Ви поспішаєте? Ми невчасно? — спитав Караваєв.

— Ні-ні, все гаразд. — Ольга зашарілася. Цей дотошний і спостережливий дядько виводив її з рівноваги. — Так що сталося?

— Олю, — обережно почав Баскін. — Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про одну мою справу?

— Ти часто говориш про свої справи. Це іноді набридає. Що ти маєш на увазі?

— Я тобі якось натякнув… Ну, про справу, яка принесе не один мільйон… Ти навіть зацікавилась, взялася гадати на картах — братися чи ні…

— У тебе завжди грандіозні плани…

— Цікаво, що сказали карти? — втрутився Караваєв.

— Лягли вдало, — знічено відповів Баскін.

Караваєв спостерігав за обома. Дівчинка непогано тримається, але вистачить її ненадовго: до таких ігор вона не звикла. Баскін хвилюється не менше за неї, не розуміє ще до кінця, що ця лапонька допомогла їм завалити всю справу. Не хоче розуміти…

У двері подзвонили несподівано і наполегливо. Ольга мало не впустила чашку.

— Хто це? Ти когось чекаєш? — швидко запитав Баскін.

Ольга розгублено замотала головою.

— Відчиніть, — порадив Караваєв. — Комусь припекло.

Подзвонили ще раз.

Ольга поставила чашку і пішла відчиняти.